При найменшій ознаці перемоги лицар кидалася грабувати табір ворога, забуваючи про всьому, — і заради цього теж жили лицарі. Недарма деякі королі, забороняючи бійцям ламати бойовий порядок при настанні і хід битви через грабіж, будували перед боєм шибениці для нестриманих васалів. Бій міг бути досить довгим. Адже він розпадався звичайно на нескінченну кількість двобоїв, коли супротивники ганялися друг за другом.

Лицарська честь розумілася дуже своєрідно. Статут тамплієрів дозволяв лицарю нападати на супротивника попереду і позаду, праворуч і ліворуч, скрізь, де можна нанести йому втрата. Але якщо супротивнику вдавалося змусити відступити хоч декількох лицарів, їхні соратники, помітивши це, як правило, вдарялися в панічну втечу, що не в силах була зупинити жоден полководець (як, утім, і керувати боєм після початку атаки). Скільки королів позбавилися перемоги тільки тому, що передчасно втрачали голову від страху!

Ніякої військової дисципліни в лицарів не було і бути не могло. Тому що лицар — індивідуальний боєць, привілейований воїн з болісно гострим почуттям власного достоїнства. Він професіонал від народження й у військовій справі дорівнює кожному зі свого стану аж до короля. У бої він залежить тільки сам від себе і виділитися, бути першим може, тільки показавши свою хоробрість, добротність своєї збруї і жвавість коня. І він показував це всіма силами. Так хто ж отут міг щось йому вказати, наказати? Лицар сам знає всі, і будь-який наказ для нього — утрата честі. Така самосвідомість лицаря бути гарно відомо полководцям, державним діячам — світським і церковної. Бачачи, що незламні вершники терплять поразки через свою гарячність і свавілля, вилітаючи в атаку розрізненими групами, і знаючи, що важка кіннота непереможна, коли навалюється всією масою, державна і церковна адміністрації вживали заходів, щоб навести хоч якийсь порядок. Адже до того ж лицарів було мале. Наприклад, у всій Англії в 70-х рр. XIII в. нараховувалося 2750 лицарів. У боях брало участь звичайно кілька десятків лицарів, і лише у великих боях вони обчислювалися сотнями, рідко перевалюючи за тисячу. Зрозуміло, що ця мізерна кількість повноцінних бійців не можна бути розтрачувати, розпорошувати по дріб'язках. І тоді з кінця XI в., під час хрестових походів, сталі виникати духовно-лицарські ордена (див.ст. “Лицарські ордена”) зі строгими статутами, що регламентують бойові дії.

Але самий міцний порядок був, зрозуміло, у бандах загонах лицарів-найманців, які розвелися в XII-XIV ст., що пропонували свої послуги кому завгодно і грабували усіх підряд у мирний час. Саме для боротьби з цими бандами і були створені в XIV в. французькими королями вперше в середньовічній Європі регулярні армії — маленькі, що складалися з різних пологів військ, де воїни служили за плату постійно. Треба сказати, що вся строгість лицарських військових розпорядків висихала в тих розділах, що трактували бойові дії. Тобто строгість була, але вимоги були самими загальними: не залишати і не ламати лад, оборонятися при невдачі, а не відразу бігти. Не починати до перемоги грабувати табір супротивника. Отже, як же воювала лицарська кіннота? Щоб зберегти лад до вирішального моменту сутички, вона підходила до супротивнику кроком, була “покійна і незворушна, під'їжджала не кваплячи, як якби хто-небудь їхав верхи, посадивши пере собою на сідло наречену”, як писав один середньовічний автор. І тільки під'їхавши до ворога зовсім близько, лицарі кидали коней у більш швидкий алюр. Повільне зближення мало ще і той зміст, що заощаджувало сили коня для вирішального кидка і сутички. Мабуть, самою зручною побудовою був здавна придуманий для важкої кінноти “клин”, “кабаняча голова”, чи “свиня”, як називали його російські дружинники, що любили, до речі, ця побудова нітрохи не менше своїх західних “колег”.

“Кабаняча голова” мала вид колони, злегка звуженої попереду. Давно відомо, що кінноту водити в колонах дуже вигідно, тому що в цьому випадку найкраще зберігається сила її масованого, таранного удару. Це не стільки бойове, скільки похідна побудова — коли “клин” врізається в ряди супротивника, воїни, що їдуть у задніх рядах, негайно “розливаються” у сторони, щоб кожен вершник не топтав передніх, але в повну міру виявив свої бойові якості, так само як і якості коня і зброї. У “клина” була і ще одна перевага: фронт побудови була вузька.

Справа в тім, що лицарі дуже любили боротися, але зовсім не хотіли вмирати — ні за сеньйора, ні за святу церкву. Вони повинні були і хотіли тільки перемагати. Цьому, власне, і служили їхня збруя. Цьому служив і “клин”. Адже коли загін лицарів повільно, крок за кроком, наближався до ворога, він ставав чудовою мішенню для лучників супротивника. Добре, якщо в того немає влучних лучників. А якщо є? Якщо в них до всього були відмінні далекобійні, могутні цибулі? Монголи при Лігниці й англійці при Крессі і Пуатьє саме з цибуль буквально розстріляли прекрасно захищених збруєю лицарів. А при побудові “клином” перед ворожими стрільцями виявлялося тільки трохи вершників у самім надійному захисному спорядженні.

Так, лицарі вмирали дуже неохоче. Вони воліли чи бігти здаватися в полон у випадку невдачі. У європейських війнах гинуло їх дуже мало — одиниці, і лише в найбільших битвах, що вирішувала долі країн, — кілька сотень.

І справа отут не тільки в збруї. Лицарі до XIII в. відчули себе деяким всесвітнім орденом, кастою, для якої не важливі ніякі територіальні