Багатовікова традиція догляду за худобою зберегла деякі архаїчні ритуали вигону на пасовище, утримування та лікування тварин тощо. Так перший вигін тварин на пасовище, залежно від кліматичних умов регіону, відбувався в кінці квітня (давнє свято Велеса), або до Ярилиного дня (23 квітня). При цьому здійснюється такий ритуал. Господар одягнутий у святкове вбрання бере в торбину магічні речі, серед яких обов’язково є хліб, яйця, сіль, ніж, сокира, свічка тощо. Без шапки йде до хліва, виганяє всю худобу на подвір’я, висмикує зі стріхи хліва пучок соломи, набирає з криниці відро води. Обходить по колу (за сонцем) всіх тварин тричі, охроплюючи їх водою. Потім закопує в землю магічні речі (в різних регіонах свої, але яйце обов’язкове в усіх). На цьому місці розводить вогонь запалений з віхтя і соломи, і переганяє через це вогнище тварин, яких доручає пастухові. Іноді господар сам супроводжує череду на пасовисько.

Магічні речі цього ритуалу мають конкретне значення. В деяких регіонах виганяють худобу обов’язково вербовою гілкою, освяченою на Вербну неділю. На Поліссі часом обкурюють тварин свяченою травою або ладаном. Магічні речі мають захистити худобу від вовків, хвороб, відьом тощо (особливо залізні: ніж, сокира, замок, ключ). Якщо зарите в землю яйце (подекуди писанка або крашанка) виявляється цілим – це добрий знак: значить, усі тварини залишаються влітку здоровими і неушкодженими. Як бачите, обряди першого вигону на пасовисько складні й мають багато варіантів, проте загальним є магічний обхід худоби, окроплення водою, перегін через очисне вогнище. Обов’язковими також є хліб, яйце і свічка (найчастіше громична).

Протягом століть в Україні виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією з найдавніших порід є українська степова (відома вже з ІІ тисячоліття до н.е.). Нині є багато інших порід корів: білоголова українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська та ін. Кожна місцевість відрізняється своєю “улюбленою” породою: наприклад, на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м’ясні породи (симентальська і лебединська), в Поліссі – білоголова українська і чорно-ряба, а в Карпатах – місцеві гуцульська та бура карпатська.

Важливу роль у скотарстві відіграє кормова база. Утримання худоби взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.

Здавна кормові рослини вирощувалися для годівлі худоби. На Поліссі це переважно озиме жито й пшениця, люпин, кукурудза, вика (горошок родини бобових). В лісостеповій зоні на корм вирощують ще й сою, суданку. В степу – переважно кукурудзу, суданку, сою, сорго (трав’янисту кормову рослину).

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен, хоча м’ясо було не так часто на столі простого селянина. Зате для княжої доби без нього не обходився жоден банкет. В Київській Русі значно частіше вживалося м’ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).

Те, що свиня була ритуальною твариною на Різдво, не викликає ніякого сумніву – це звичай ще дохристиянський. Причому ранні християни не хотіли визнавати цього звичаю, але княжа дружина неодноразово зверталася до князя зі скаргами на церковників, котрі забороняли вживати м’ясо і примушували постувати. З цього приводу в ХІ ст. відбувалися запеклі суперечки й дискусії. Як бачимо перемогла традиція.

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею. Серед порід свиней найбільш поширена велика біла (на Поліссі, в лісостепу, на півночі степової зони). У степу переважає українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба, довговуха біла, кролевецька, ландарас, миргородська та ін.

За свідченням багатьох літописних джерел одним із найдавніших занять народу України було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риба водилася в наших річках у великій кількості: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та багато ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство досягло у запорізьких козаків, у яких воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності. Вони влаштовували особливі заводи, біля яких зводили курені. Найвідомішим рибним заводом був Гард на Південному Бузі (біля сучасної Костянтинівни, нині неподалік Південно-Української АЕС). Крім того, запорізькі козаки виловлювали рибу в Дніпрі, в лимані, на Кінбурнській косі, річках Кубані, Дністрі.

У Дніпрі також ловили різні види риб, серед яких червона риба, що її козаки називали чорною, осетри, білуга, соми та ін. Основну частину риби продавали свіжою або солили, в’ялили, залишаючи для власного вжитку. З риби вибирали багато ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.

Знаряддями рибальства в Україні здавна були різного роду хватки, підсаки, сачки, які плели самі рибалки. Але найбільш давніми знаряддями були своєрідні колючі предмети: списи, дво- і тризубці тощо, які нині вже не використовують. Стародавні знаряддя рибальства можна побачити в музеях України, наприклад, так звані остроги, які були багато зубові (від трьох до восьми загострених зубців, кожен з яких закінчувався гострим гачком, направленим вгору). Відомі також гарпуни, верші, ятери, неводи та ін.

Заслуговують на увагу деякі традиційні звичаї українських рибалок, які зберегли для нас пам’ять народу. В дохристиянські часи побутував обряд жертвоприношення Водянику перед початком риболовлі: йому сипали у воду жменьку тютюну, хлібні крихти або кілька крапель вина чи горілки, а першу впійману рибину (особливо якщо вона невеличка) випускали назад у річку. При цьому примовляли: