Акерманський і Хотинський повіти Бассарабії, Північну Буковину і частину Мармарощини – Сигітщину в Закарпатті. Режим, що його встановила Румунія на окупованих українських територіях, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Українці в румунській державі поділялися на три групи. Перша з них мешкала на придунайських землях Бессарабії, якаі належали колись Росії. У вересні 1924 року після того як румунський уряд відхилив пропозицію СРСР провести плебісцит у Бессарабії, тут спалахнуло Татарбунарське повстання, кероване комуністами. На його придушення румунський королівський уряд кинуввійська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3000 повстанців. Над арештованими учасниками повстання було організовано “процес 500” На захист арештованих татарбунарців виступили А.Барбюс, Р.Роллан, Е.Сінклер, Т.Драйзер, А.Ейнштейн, Б.Шоу, Л.Арагон, Т.Манн, інші всесвітньо відомі діячі культури та науки. Під тиском світової громадської думки суд виправдав більшість арештованих, 85 повстанців було засуджено.
Друга невелика група українців проживала в повіті Марамуреш (Мармарош) і не виявила політичної активності.
Третя населяла Північну Буковину, де українська національно-культурна діяльність була найінтенсівнішою.
Буковинці зазнали найбільших утисків з боку румунської влади. Українців тут навіть не визнавали окремою національністю. Закон про шкільноцтво від 26 липня 1924 року трактував їх як “ румунів за походженням, що забули рідну мову”, і вимагав, аби вони віддавали своїх дітей до румунських шкіл. До 1927 року всі українські школи були закриті або румунізовані. У Чернівецькому університеті було закрито українські кафедри.
Румунізації піддавалася і православна церква. Українська преса була заборонена До 1928 року на Буковині зберігався воєнний стан.
У 1927 році почалася деяка лібералізація окупаційного режиму, що дало змогу частково відродити українське громадське життя. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи, хори тощо. Існували студентські товариства “Чорноморе”, “Запороже”, товариство “Кобзар”, спортивне товариство “Довбуш” та інші. З”явилася українська преса: тижневик “Рідний край”, єдина українська щоденна газета “Час” за редакцією Лева Когута.
Але у 1938 році, з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління.
УКРАЇНЦІ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ
У 20-30-х роках Чехословаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення на її території було кращим ніж у Польщі та Румунії.
Закарпаття в чехословацькій державі було окремим адміністративним краєм, що офіційно називався Підкапатською Руссю, а з 1928 року – Підкапатським краєм. Це був найвідсталіший регіон країни, і чеська влада докладала певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. За аграрною реформою 20-х років українські селяни отримали додаткові наділи з колишніх маєтків угорських поміщиків. Однак капіталовкладення в економіку регіону були надто малі, щоб піднести її низький рівень.
З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Між 1914 та 1938 роками число початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій – із трьох до 11. Більше того, чеський уряд дозволив населенню користуватися в школою мовою на власний вибір. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як “Просвіта” й товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість таких письменників, як Василь Гренджа-Донський, Андрій Карабелеш, Олександр Маркуш.
Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів. Із поширенням освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних процесів на перший план стало виходити питання національної самобутності, що на той час було розв”язане у більшості українських земель. Як водиться, його вирішення стало першочерговою метою міцніючої закарпатської інтелігенції. І, як це звичайно спостерігається на ранніх стадіях національного будівництва, навколо цього питання виникли розбіжності.
Найдинамітнішою виявилася українофільська течія, що переважала в середовищі нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. В міру того як зростало усвідомлення подібності у мові, народній культурі, у традиціях християнства східного обряду між населенням по обидва боки Карпат, а також із посиленням українського національного руху в Галичині народовці Закарпаття ставали українофілами.
Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростання в 30-х роках. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлієм Бращайками заснували освітне товариство “Просвіта”, яке швидко відтіснило конкуруюче Товариство русофілів ім.Духновича. Особливої популярності серед молодої інтелігенції набула організація українських скаутів “Пласт”, що налічувала 3 тис.членів. У 1934 році до Асоціації українських учетилів входило близько 1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів Закарпаття. Особливо палкими прибічниками українства стали гімназисти та студенти університетів.
У той час, коли на Східній Україні 20-30-ті роки були часом небувалого піднесення української культури: пробудження національної самосвідомості та духовне відродження; ліквідація неписьменності; вихід науки в багатьох галузях на світовий рівень; бурхливий розвиток української літератури та мистецтва,-соціально-економічні та культурні умови життя західних українців по суті лишалися без змін. Населені українцями землі Польщі, Румунії та Чехословаччини були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.
Здійснювала політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством інтелігенція, яка у міжвоєнний період в переважній більшості була світською. Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика, спрямована на те, щоб ускладнити для українців доступ до освіти.
ЛІТЕРАТУРА
Історія України / Керівник авт.Ю.Зайцев. Вид.2-ге зі змінами. //– Львів: Світ, 1998. – с 207 –212
Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України// - К.: Україна,1993 - с 118-119
Субтельний О. Україна: історія/пер. з англ. Ю.Шевчука// -К.:Либідь,1992 с 231-241, с 271, с 294