що джерелом «особливого зла» з боку ко-зацького табору є відьма, яка безпомилково підстрілює ротмістрів та вельмож. Перебіжчик-реєст-ровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак. Потоцький наказав відкривати гарматний вогонь по всякій жінці, що буде помічена в козацьких шанцях. Дуже багато жіноцтва полягло від розриву порохових ядер, серед них загинула і Варвара...
Відходячи під натиском шляхетських військ, повстанці шукали порятунку на території Ро-сійської держави. В кінці червня до Білгорода прибув козацький загін у 865 чоловік на чолі з гетьманом Яковом Острянином. Через три дні з'явилася туди ж кодацька сотня Семена Мотори у складі 83 чоловік. Усі були на конях, а в поводу привели ще 370 коней. На тих конях вони привезли в Білгород багацько біженців.
У доповідному листі до царя Білгородський воєвода Щетинін, передаючи прохання гетьмана і козаків прийняти їх у російське підданство, так пояснював причини, що змусили козаків покинути рідний край: «Польские й литовские люди их хрестьянскую веру нарушают и церкви божии разрушают, и их побивают и жен их и детей, збирая в хоромы, пожигают и пищальное зелье, насыпав им в пазуху, зажигают, й сосцы у жен их резали... и всякое строение разоряли й пограбили».
У царському указі з цього приводу було сказано: «... велел их принять под свою государеву державу в Московское государство и... велел их по их челобитию устроить на Чугуеве на вечное житье». Воєводі наказувалось негайно надати допомогу поселенцям з казни (кожному відповідно до його службового та соціального стану) хлібом, насінням для посіву, матеріалами для будівництва житла та фортеці. Це, однак, не було виконано.
У 1641 році сотник Мотора розпочав піклування про переселення кодацької сотні на територію козацького Сибірського Війська. Чи всю кодацьку сотню повів з собою Семен Мотора в Сибірське Військо, чи якусь його частину, не відомо. На під-ставі топонімічних пам'яток, які залишилися на шляхах Семена Мотори, можна здогадуватися, де він пройшов з загоном відданих йому земляків.
Справді, на Далекому Сході та на Далекій Півночі вражає в топоніміці велика кількість назв: «Варварина сопка», «Варварина могила», «Варварині груди», «Розпадок Варвари» тощо...
Місцеві легенди розбігаються в тлумаченнях цих назв. З приводу «Варвариної сопки», що в західному крилі Ванданського перевалу, який пере-тинає залізниця Волочаєвка-Комсомольськ, нігедали додержуються думки, що «нігедалка Варвара Сотник убивала хунхуза, хунхуза убивав Варвару...». Трохи іншого переконання гольди, що меш-кають між притокою Буреї річки Яурін та південним кордоном Якутії. Про «Варварину могилу» на західному схилі пологої безіменної сопки, кілометрів за 40 на північ від річки Яурін, вони кажуть, що «гольдка Варвара Кодак нищила хунхузів, за що хунхузи знищили її...» А якути, які господарюють на території між правими притока-ми Індігірки - Нерою та Мома, - цілком певні, що їхні «Варварині сопки» та «Варварині моги-ли» - то пам'ятники видатній якутці Варварі Моторі - доньці якутського князя Кангаласького, яка сміливо боролася з ворогами якутів. На що уссурійські та амурські козаки твердили: «Не вір-те їм - вони люди темні. Варвара - козачка. Са-мі подумайте, чи могла б ото дикунська дівка так хоробро змагатися з хунхузами?..», але тут же додавали (в станиці Чернігівці близько Іману) - «то козачка Уссурійського Війська», а в станиці Полтавці (біля Благовєщенська) - «то козачка Амурського Війська»...
Ім'я Семена Мотори увійшло в історію географічних відкриттів на Далекому Сході. 23 квітня 1650 року загін Семена Мотори дійшов до Анадирського острогу - зимовища Семена Дежньова, де обидва вони вирішили «государеву службу слу-жить вместе». На протязі 1650 -1652 років Дежньов разом в Моторою ходять на пошуки річки Пенжини (1650), лаштують походи в верхів'я Анюю на ходинців (1651) та на анаульського князька Мекерку (1652), в бою з загоном якого й поклав голову Семен Мотора...
Але повернемось до Кодака. Придушивши селянсько-козацьке повстання, польські пани поспішили з відбудовою Кодацької фортеці. Будів-ництвом відновлюваної фортеці керував інженер Фрідріх Гектант, який до цього спорудив укріплення у Львові, Городищі, Хмільнику та інших містах. Нова фортеця стала майже втричі більше попередньої. Залогу фортеці вирішено було поси-лити. У липні 1639 року відбудова Кодака була закінчена. За повідомленням польського шляхти-ча Б. Машкевича, на високих валах були встановлені гармати. Фортеця посилено охоронялася. Пе-ред заходом сонця ворота зачинялися, міст через рів з водою піднімався, і нікого не пускали на-віть у разі крайньої необхідності. Ночами по ва-лах ходили дозори на чолі з вартовими офіцерами. В трьох кілометрах від фортеці на самому високому місці була збудована височенна вежа, з верхівки якої було видно на 50 - 60 кілометрів навколо. Біля підніжжя вежі завжди вартував кінний загін. Як тільки дозорець на вежі когось помічав - відразу відряджалось кілька вершни-ків, аби його спіймати. Кінні патрулі регулярно об'їздили навколишні балки.
Губернатором Кодака коронний гетьман призначив шляхтича Яна Жолтовського, а комендантом - свого племінника Адама Конецпольського. Обидва вони вважалися досвідченими офіцерами, бо тільки що повернулися з-за кордону, де бага-то років служили у військах католицької ліги, що воювала тоді проти шведів та німецьких протестантських князів (Тридцятилітня війна 1618 - 1648 років).
Згідно з інструкцією, спеціально виробленою для губернатора, він мусив постійно піклуватися про зміцнення фортеці: щороку підвищувати вал на лікоть на всьому протязі, використовуючи для цього затриманих і полонених; слідкувати за тим, щоб за пороги не було пропущено жодної душі, крім тих, які везли продовольство реєстровцям, що залогою стояли коло
