Термін “Русь” не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався у Західній Україні, в топоніміці Прикарпаття і Закарпаття. “

Н. Полонська-Василенко, не будучи войовничою прибічницею слов'янського походження назви “Русь”, все-таки наводить вагомі факти на доведення саме цієї точки зору. Натомість автор “Повісті минулих літ” – найдавнішого східнослов'янського літопису – наводить таку версію походження Русі:

“У рік 852 стала називатися наша земля Руською землею. У рік 859 варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в'ятичів. Брали по білій вивериці з диму. У рік 862 вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі княщя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”. Пішли вони за море, до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь:”Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-то княжити і володіти нами. І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. “

Отже, норманістський дух панував і в часи написання “Повісті минулих літ”... На підставі ціього уривку ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвіг Шльоцер, що служили в Росії в 18 столітті, розвинули норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездантість слов'ян створити власну державу викликали обурення Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у стоворенні Русі.

Як бачимо, питання норманського/слов'янського походження Русі перейшло з наукової та історичної у національно-антогоністичну площину. Для вкрай германізованої Московії 18 століття подібна реакція Ломоносова була скорше патріотичним обов'язком – виступом залишків власне російської культури прости кінцевого засилля німецької. Але протягом 18, 19 і початку 20 століття переважна більшість західних і ряд російських істориків схилялися все-таки на бік норманської теорії. З-поміж її противників слід виділити двох значних вчених: М. Грушевського та М. Костомарова. Більшовицька ідеологія оголосила справжню війну норманській теорії, назвавши її політично шкідливою, а першим ворогом радянської Русі виставивши Нестора-літописця, що неправдиво описав виникнення Русі.

Зі здобуттям Україною незалежності та поділом того, що радянська наука вважала “спадкоємцем” триєдиної велико-мало-білої Русі, ситуація залишається напруженою. Аж до того, що діаспоральні історики та культурологи постійно закликають хоч би штучно припинити суперечки навколо етимології слова “Русь”. Так чи інакше, воно належало протягом тисячі років території та населенню теперішньої України, і те, що, перейнявши його (очевидно, в патріотично-історичній площині, адже в Московії слово “Русь” почало вживатися під час національного піднесення кінця 17 століття, а потім трансформувалося в латинізоване “Росія”), північно-східний сусід наполягає на своєму праві на “спадок” Русі, гармонійно поєднується з іншими елементами імперської ідеології.

Після монголо-татарської навали (яка, до речі, дуже імовірно, розповсюдила назву “руси” (уруси, урусути, ороси) на щойно захоплені території заліських, суздальських князівств – адже відомо, який великий і вирішальний вплив мали нові хазяї на формування російської культури) назва Русь трималася за тими князівствами, що в 14 столітті відійшли до Великого Князівства Литовського. Така стійкість та розповсюдження назви на нащадків дулібів та білих хорватів, що заселяли Волинь та Галичину і “руссю” від початку не звалися, пояснюється просто: на той час національна ознака суттєво поступалася релігійній. “Литовці” дорівнювало “язичники”, “поляки” – “католики”, “русини”, “руси” – “православні”. Православна віра була визначною ознакою, за якою люди відносили себе до русів. Згодом, із церковною унією 1596 року, “русинами” за інерцією іменувалися адепти греко-католицької церкви. Церква, відповідно, звалася “руською”, польське воєводство, розміщене на територіях, заселених греко-католиками – Руським. Дослідники мало уваги приділяють релігійному аспекту, а даремно, бо насправді саме національно-релігійній стійкості православних та уніатів Україна зобов'язана тим, що практично вся територія, заселена нащадками Київської Русі, опинилася зараз в її межах.

Отже, самоназва “Русь”, що вживалася на позначення українських земель, протрималася у Східній Україні (себто підросійській) до 19 століття, в Західній – до початку 20-го, а населення Закарпаття і досі зве себе “русинами”.

Доктор Дмитро Дорошенко, чи не наймудріший з істориків-аналітиків, виходить з тої проблеми так: “Найстарша й основна назва для південного руського народу є Русь: так він сам себе називав, відколи з конгломерату племен став народом, і народом державним, так його називали й чужі (поляки називають його так і досі). Дарма, що слово Русь, як можна думати, належало первісно чужому племені, яке підбило південні