племена східно-слов'янської групи, організувало серед них державу і саме зникло, розчинилось серед слов'янської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нової народності й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалась в нас дуже довго. “
Треба додати, що частка “Русь”, що ніби вказувала на славне минуле України, фігурувала в багатьох історичних працях та політичних планах 18, 19 і 20 століття (“Історія Русів” невідомого автора, програма “Кирило-Методіївського товариства”, декілька “Історій України-Русі”).
МАЛОРОСІЯ
За Дмитром Дорошенком: “ Термін “Мала Русь” і “малоруський” є чисто штучного книжного походження: так стали називати нашу землю в 13 столітті вчені-греки, а далі й латиняни: Russia Minor – на означення Малої, себто Русі на півдні. На противагу Великій, себто нової Русі на півночі. Точнісінько як у давнину називали Малу Азію для відрізнення від Великої Азії, або Велику Грецію на півдні Італії, що вийшла як колонія зі старої, отже “малої” Греції на Балканах. Цей термін прийнявся особливо з кінця 17 віку з Московщини для позначення тої частини Української землі, яка після 1654 року знайшлася в політичній унії з Москвою, себто на позначення Гетьманщини. В устах освічених людей він продержався й на самій Гетьманщині в 18 і навіть 19 століттях. Є деякі українські вчені, які вживають його і тепер, але виключно в наукових працях, на означення “малоруської”, себто української мови, поруч з “великоруською” та білоруською”.
Отже, як бачимо, від початку нічого образливого в слові “Малоросія” не було, навпаки, він вказував на першопочатковість України Київської відносно великих малозаселених колоній на півночі. Подібно до того і Малопольща, не названа Д. Дорошенком, є початком Великої Польщі, бо саме з неї почалися державотворчі виступи поляків. Частини “мала” та “велика” позначають лише територіальне відношення – що є правдою, адже північні слов'яни, знищуючи фіно-угорські племена на території нинішньої європейської частини Росії та змішуючись з ними, захопили величезну територію. Але згодом, а особливо з втратою в російській мові словом “великий” свого початкового, давньоруського значення, співставлення “Великої” та “Малої” Русі стає дуже і дуже невигідним, навіть на підсвідомому рівні. Україна стає колонією Московії, “Великой” Русі, залежною від неї.
У другій половині 19 століття, коли Російська імперія докладала всіх можливих зусиль, аби асимілювати хоча б народи “одного кореня”, навіть назва “Малоросія” була замінена назвою “Юг России” (Південь Росії) або “Юго-Западная Россия” (Південно-Західна Росія).
Із злітом національних ідей в кінці 19 – на початку 20 століття слово “малорос” набуває нового, знущального відтінку. У “малоросійстві” відбиваються всі негативні, рабські якості деяких представників українського народу, що воліли жити в “єдиній родині народів-“братів””. Національно свідомі кола української інтелігенції спеціально відхрещуються від назви “малороси”, а доктор Дмитро Донцов присвячує феномену малоросійства кілька ґрунтовних праць.
Після жовтневого перевороту та громадянської війни назва “Малоросія” на позначення Великої України виходить з ужитку. Зараз слово "малорос" означає культурно несамостійну людину, що має "провінційний комплекс" та досі усвідомлює Україну частиною примарної "великої держави". На жаль, "малоросійство" не є вичерпане, насамперед у культурній та мовній сфері.
УКРАЇНА
За Д. Дорошенком: “Вже з половини 17 століття входить в ужиток поряд з назвою “Русь” друга, також стара назва, яка мала колись чисто географічне значення й означала поняття земель пограничних: ця назва – “Україна”. Вперше знаємо її з літопису під 1187 роком. Спочатку утвердившись в мові й поняттях народу, що ми бачимо з пісень і дум, вона скоро робиться ужитком освічених верств, переходить в дипломатичні акти, в літературу й науку. Її вживають і поляки, і великоруси, і Західня Європа. Так сталося головно внаслідок повстання в половині 17 століття козацької української держави, що поставила була своєю програмою об'єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Але цій програмі не судилося здійснитись. Україна недовго пробула в єдності. Розділена між Польщею та Москвою, вона знову сходить на провінційне становище, і сама назва “Україна” стає знову назвою географічною для означення окраїнної землі: для Польщі Україна – це її південно-східне пограниччя, себто Київщина, для Московії – південно-східний край нашої землі, так звана Слобідська Україна. Тільки національне відродження 19 віку принесло остаточну перевагу термінів “Україна”, “українець”, “український”, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни “Русь”, “русин”, “русинський” трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає назви “український”, “Галицька Україна”. Назва “Україна” є нині загально прийнята та освячена ідейно-національними стремліннями,і вживати поруч неї якусь іншу, принаймні для нас самих, немає жодної рації. Термін, назва, ім'я все є речі умовні, ковенціональні, але рішаючим моментом для названня так або інакше якогось народу має бути, як він сам себе називає і хоче бути називаним. “
Так вирішував цю проблему член Центральної Ради та уряду УНР, історик і патріот Дмитро Дорошенко. Для нас тепер назва “Україна” є звичайною, адже саме вона була дозволеною радянською владою під час 70-річного експерименту на 1/6 суходолу. . . Та характерно, що саме ця назва виникала здебільшого під час національних піднесень, викликаних визвольною боротьбою. Ніби на противагу рабському за звучанням терміну “Малоросія” та скомпрометованому зазіханням росіян старовинному “Русь”, назву “Україна “піднімали, ніби прапор, спершу українські козаки. Знов-таки, повернемося до віри та національності. Отже, “Україна” – поняття географічне, до 17 століття взагалі