Московська імперія, що поступово загарбала майже всі українські землі, подбала про те, щоби відчуття великої триєдиної Русі до народу повернулося. Втім, це було неможливо, адже вже в 17 столітті як простий народ, так і інтелігенція України-Русі разюче, суттєво відрізнялися від населення Московії (відмінність від Білорусі була набагато меншою). Не даремно в 20 вже столітті, зображуючи цю різницю, автори художніх творів наголошують на східному, “татарському” корені Великоросії. Двісті п'ятдесят років татарського гніту та постійні зносини з степовими сусідами створили в Московії культуру азійського зразка, яка аж ніяк не була подібна до культури Речі Посполитої, що формувала й тогочасну українську. Навіть століття асиміляційної політики не змогли згладити ту різницю (майже вдалося це тільки ціною великої крові та не меншого поту у 20 столітті).

Особливо занепокоїла українська національна ідея та поняття України Москву після заколоту Мазепи. Ідея національної самостійності українських земель під орудою не російської або польської, а шведської монархії здавалася небезпечно зухвалою. Іван Мазепа в своїх універсалах диференціював терміни, як було вказано вище: Русь – культурно-релігійне поняття, Україна – національно-політичне. В результаті після поразки в 1709 році кампанії Мазепи слово “Україна” та українська ідея були офіційно заборонені більш ніж на двісті років. Ці слова настільки асоціювалися з підданим анафемі Мазепою, що наприкінці 19 – на початку 20 століття прибічників самостійності України їхні політичні противники звали “мазепинцями”.

Втім, заборонене офіційно, ім'я України продовжувало жити в народній творчості, насамперед в історичних думах та інших творах патріотичної спрямованості, звідки на початку 19 століття потрапило до творів перших українських письменників. Ще довго вживане лише в контексті патріотичного пафосу, слово “Україна” починало потроху осідати в народній свідомості. Особливу роль, звісно, відіграла творчість Тараса Шевченка – в його поезіях слово “Україна” вживається вільно, як синонім слова “Батьківщина”, водночас дуже рідко зустрічаються назви “Русь” або “Малоросія”. Національно свідома інтелігенція, що гуртувалася в 1860-х роках у Києві та особливо Петербурзі навколо журналу “Основа”, вживала вже здебільшого термін “Україна” (в друкованих матеріалах – “Юг России”. . . ). З виникненням товариства “Просвіта”, що канонізувало Шевченка та будувало свою ідеологію навколо його творчості, термін “Україна” набуває широкого вжитку спершу серед західноукраїнських народовців, а згодом і повсюди у Східній Україні. Це відбивається на назвах новостворених політичних партій (Революційна Українська Партія (1899), Товариство Українських Поступовців тощо), а з 1917 року законодавчо затверджується у назвах самостійних українських держав: Українська Народна Республіка,Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава, Українська Соціалістична Радянська Республіка. З 1922 до 1991 рр. українські землі існували під назвою Української Радянської Соціалістичної Республіки, і саме під цією назвою майже всі етнічні території України об'єдналися в одну державу.

24 серпня 1991 року була проголошена незалежність України. Відповідно до акту проголошення незалежності держава, створена в межах території УРСР, має назву Україна. Саме під цією назвою світ почав дізнаватися про нашу землю не як частину “імперії зла”, а як самостійну державу, створену в результаті реалізації святого для кожної нації права на самовизначення.