Московська Церква здавна скоса дивилася на всі окремішності нашої Церкви, бо для неї все те, що не було таким, як у неї, вважалося єретичним. Як знаємо, українців у Москві перехрещували, не ховали їх на своїх кладовищах, прозивали ляшенками, і пізніше уніатами. На українську церковну науку давно вже казали — пресвітеріянство, кажуть так і тепер... І при кожній можливості Москва затирала силою всі наші церковні окремішності...

Українська Церква мала свої богослужбові книжки, мала їх в добрих, науково виправлених виданнях, але московський уряд, духовний і світський, усі їх понищив, а на їхнє місце запровадив свої, «ради одиночества церковнаго». Що від цього Церква віддалялася від народу, на це Москва не звертала жодної уваги. Таким чином, наші друкарні перевернули на московські, хоч ці друкарні таки завзято боронились за своє національне обличчя. Докінчив це Петро І, що 5 жовтня 1720 р. височайше наказав без цензури в Київській та Чернігівській друкарнях нічого не друкувати...

Цариця Катерина II горіла лютістю на Україну й добила її остаточно. Вона посилає в Україну на різні посади москвинів, що справу обмосковлення нашої Церкви повели прискореним темпом. А це робили не тільки москвини — у цей час було чимало й своїх, що за ласощі цьогосвітні охоче приборкували Українську Церкву. Одним з таких був сумної пам'яті митрополит Київський Самуїл Миславський (1783 — 1793), що за десятилітнє своє митрополітування сильно обмосковив нашу Церкву.

Міцною твердинею нашої Церкви була тоді Київська Академія, вища школа з перевагою духовних наук, що постала ще на початку XVII віку. Ось на цю твердиню й повів головний наступ Святійший Синод через свого митрополита Миславського, аж поки остаточно не обмосковили цю Академію, а за нею й усі інші українські школи. Церковне право кожна Церква розвиває й плекає головним чином по своїх вищих школах, але цього ми були позбавлені з часу обмосковлення нашої Духовної Академії, бо чужинці професори приносили нам і чуже розуміння церковного права...

Наша Церква за всі віки свого існування мала свою власну вимову богослужбових книжок, наприклад Ђ (ять) вимовляли як і, е як е (а не є), и як и (а не як і), г як г (а не ґ), и як т чи ф і т. ін. Цю споконвічну вимову Синод нам понищив, силою вимагаючи від нас вимови російської: Ђ вимовляти як є, и як і, е як є, и як ф і т. ін. У цій справі особливо жорстокий був митрополит Самуїл Миславський, що силою накинув московську вимову не тільки до церков та шкіл, але й до священичих родин, погрожуючи віддачею в «світські команди» за невміння читати з російською вимовою...

Українська Церква, змушена боротися з католицтвом та уніатством, ще з XVI віку пишалася своєю проповіддю, бо це для неї була справа життя й оборони. Москва живої проповіді не знала, а тому й косо поглядала на українську церковну проповідь й лаяла українців: «Заводите вы, ханжи, єресь новую — людей в церкви учите, а мы людей прежь сего в церкви не учивали... Беса вы имеете в себе, и все вы ханжи...» [7, ст.145-156]. Синод пізніше запровадив цензуру проповідей — за проповідями сильно стежили, а це довело до того, що духовенство зовсім збайдужіло до церковної проповіді.

Кожна православна церква має свого Місяцеслова Святих, який звичайно складається з двох частин: 1) святі давньої Грецької чи Візантійської Церкви, й 2) святі свої, місцеві. Святих із Місяцеслова іншої церкви автокефальні церкви звичайно не беруть. Святійший Синод 1784 р. силою змусив Українську Церкву прийняти свого московського Місяцеслова, а в ньому були свята, що ображали українські національні почуття. Так, наприклад, в усіх синодальних Місяцесловах від 27 червня червоним друком подається таке як велике свято: «Праздник о победе Богом дарованной всероссийскому Самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторым-надесять под Полтавою лета от воплощения Господня 1709», цебто святкувати московську перемогу над Україною, над гетьманом Мазепою... В неділю православ'я Російська Церква правила свій Чин, зовсім відмінний від Чину Церкви Грецької, а Синод змушував і нас правити московський Чин і виголошувати анафему на нашого гетьмана Івана Мазепу...

Російський Синод понищив нам наші українські особливості в требах, накидаючи нам конче своє московське. Так, наприклад, він наказав викинути присягу молодих з вінчання, хоч вона завжди була в нашій Церкві (від старої присяги залишалася в нас сама тільки назва «шлюб», що визначає вінчання, а давніше визначала присягу). В хрещенні Москва вимагала від нас тільки погруження (занурення. — Ред.), тоді як у нашій Церкві широко знане й обливання. Москва ж накинула нам свій спосіб правлення богослужб, тоді як у нашій Церкві церковне передання було інше; наприклад, у нас Євангеліє читали обличчям до людей, царські врата під час Літургії були більше відчинені й т. ін.

В Московській Церкві, особливо за її синодальний час, сильно розвинулася так звана триязична єресь, цебто ложна наука, що признає святими богослужбовими мовами тільки три давні мови: давньоєврейську, грецьку та латинську. До цих трьох мов додали в Москві ще четверту, давньослов'янську, правильніше — російську церковнослов'янську, обернувши таким чином