Український народ добре не розумів церковнослов'янської мови, а бувши боголюбним, таки пильнував її розуміти, а це допроваджувало до зовсім хибного розуміння Св. Письма. Так, наприклад, в Україні поширені образи на тексти: «Очі мої вину (завжди) ко Господу» (Пс. 24; 15), де намальований чернець, що держить в обох своїх руках по вийнятому окові... Або ще відомі образи на тему: «Взиграся младенець во чреве ея» (Лука 1; 41), де намальована Єлизавета, а в животі її грає на скрипочку дитина... Це не пародія на ці тексти — це твір боголюбного маляра, що справді так зрозумів цей текст, коли його духовні провідники пішли проти наказу апостола Павла, що навчав: «Коли не подасте ви мовою, зрозумілою слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!.. І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві і промовець чужинцем мені... В церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, ані ж десять тисяч слів чужою мовою» (І Кор. 14; 9, 11, 19).

Своє ставлення до Св. Письма Москва накидала й Українській Церкві — забороняла їй мати свої переклади аж до 1905 р., і тільки по цьому часі св. Синод змушений був поблагословити Євангеліє українською мовою. Звичайно, таким своїм ставленням, що нагадує ставлення католицьке, св. Синод сильно спинив глибшу християнізацію українських мас. [2, ст. 56-60]

Мало цього, Російська Церква накидала й накидає нам свій російський і свій церковнослов'янський тексти Св. Письма, часто навмисне перекручений і неузгоджений з оригіналом. Так, наприклад, у листі св. Апостола Павла до Євреїв 6; 7 російський переклад св. Синоду подає таке навмисне неправдиве читання: «Земля произрастает злак, полезный тем, для которых и возделывается», тоді як в оригіналі по перекладах цілого світу читаємо: «Земля родить рослини, добрі для тих, що їх і обробляють». Або ще приклад із Старого Заповіту. В Книзі Естер (Есфір) 1; 22 оригінал і переклади цілого світу (серед них і Острозька Біблія 1581 р.) дають: «Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их...».

Російський св. Синод забороняв українцям малювати образи та будувати церкви свого стилю, силою накидаючи нам стиль московський (святі конче з великими бородами, церкви конче московського стилю). Так само силою св. Синод накинув нашому духовенству свою духовну одіж та зовнішній вигляд «одиночества ради».

Ось таким чином синодальна неканонічна Російська Церква винищувала помалу всі національні окремішності Української Церкви, що від віку панували в ній. Це винищування явно йшло з порушенням канону — 8 Правила III Всесвітнього Собору, який наказував: «Святому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія заховувала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився».

4. Переслідування українського духовенства

Таким способом крок за кроком і рік за роком силою відбирали від Української Церкви її національні права та окремішності й зрівнювали її із звичайними російськими митрополіями. Українське патріотичне духовенство ввесь час переслідували — і поодинці, і всіх разом.

Переслідування українського духовенства московський уряд та св. Синод робили насамперед в оцих трьох напрямах: 1) принижування духовного стану, щоб захитати його повагу в народі, 2) матеріальне збідніння його, бо бідний священик усе буде слухняніший від заможного і 3) поневолення духовенства, бо воля була головною ознакою українського духовенства. Московський уряд хотів зробити із свого духовенства покірливе знаряддя для нецерковних цілей.

Московське духовенство віддавна не мало прав і віддавна підпало в повну залежність від світської влади. Як ми бачили, воно не співчувало новим реформам Петра І й чинило йому прихований опір. У відповідь на це Петро повів планове принижування російського духовенства, а це, звичайно, перенеслося й на духовенство українське.

Як знаємо, Петро І заснував при своєму дворі скандальну пародію на Святійший Синод — «Сумасброднейший, всеплутейший и всешутейший собор» і на ньому богохульно висміював духовенство. «Собор» цей мав «славить Бахуса питием непомерным», нового члена запитували: «пиешь ли» й т. ін. «Собор» складався з п'яниць, що витворяли речі, про які не прийнято писати. Це, звичайно, сильно вплинуло на російську інтелігенцію, що завжди була не від того, щоб посміятися з духовенства. [7, ст.132-136]

Доходило до того, що «височайші особи» сміялися над духовенством навіть публічно в церкві. Так, Петро III дражнив священиків у церкві, а коли диякон ішов з Євангелією з вівтаря, висолоплював йому язика... Щоб посміятися над своїм духовенством, він видав був наказ, щоб воно поголило бороду й зодягнуло коротку одежу. Але скора смерть царя припинила це посміховище.

Петро І зовсім не довіряв духовенству, а тому з 1721 р. встановив над ним поліційний догляд — це інститут так званих інквізиторів. Обер-прокуророві Синоду підлягав і доносив йому протоінквізитор, а тому підлягали провінціалінквізитори, а вже ті мали під собою сонми рядових інквізиторів. Ці інквізитори пильно