Взагалі ж Синод і далі провадив поліційні обов'язки над своїм духовенством і пильно доглядав за його поведінкою, особливо політичною. Через те ж, що інквізитори не могли за всім доглядіти, наказувалося єпископові хоч раз на рік об'їздити свою єпархію й пильно придивлятися за духовенством.

Не спинився Петро навіть перед тим, щоб стежити й за найсвятішим людини — за його сповіддю перед священиком. «Духовний Регламент» наказував, щоб священик, почувши на сповіді щось політичне, конче, заразтаки доносив про це поліції... Таким чином, священика хотіли обернути в звичайного поліційного шпига, а за недонесення страхали тяжкими карами: «Лишения сана и имения и лишения живота». Цікаво, що ці шпигунські обов'язки духовенства Регламент доводить навіть Св. Письмом: «Аще согрешит к тебе брат твой, иди и обличи его... аще же не послушает, повеждь церкви...» Цікаво, що цей протиканонічний наказ про сповідь увійшов до XV тому «Свода Законов» (4 ст. 585 — 586)...

На священиків та на деканів накладали обов'язок слідкувати, чи не перебуває хто в селі без пашпорта, чи взагалі не живе хто підозрілий або який дезертир, і доносити про це поліції...

Налякане духовенство не могло противитися, а це все викликало серед нього великий розлад та пошесть доносів.

На духовенство сипались тяжкі кари з усіх боків. Бувало, що приходили сповідатися підіслані провокатори, щоб випробувати священика. Духовна Консисторія так само грубо поводилася з духовенством і тяжко його карала. Звичайно бувало, що коли священика кликали до Консисторії на суд, то його арештовували й заковували в кайдани, а потім робили тяжкий допит. Кари на тілі духовенства були звичайною річчю і скасовані тільки за Олександра І. За найменші підозріння хватали навіть єпископів, позбавляли сана, розстригали і навіть карали на горло... [3, ст.89-93]

Звичайно, такий стан російського духовенства докочувався й до України, бо й там стали переслідувати всю Церкву. Сильне переслідування розпочав Петро І, а Катерина II повела вже планове, обдумане обрусіння.

Так, Катерина II при обсадженні вищих церковних посад завжди давала перевагу москвинам, а українців почала засилати на далекі єпархії.

Українська Церква мала великі маєтки, і вони не давали спокою войовничій цариці. Ці маєтки Церква вживала на утримання своїх шкіл, шпиталів, друкарень і т. ін. Цариця забрала церковні маєтки в Росії ще 1763 р., але в Україні через сильний спротив духовенства не могла їх легко забрати — відняла їх аж 1786 р. Замість забраних земель встановили для Церкви «милостивий штат»... Цими штатами вільне українське духовенство перетворилося в державних урядників, як то було в Росії.

Усе це сильно розкладало духовенство, відривало його від свого народу, родило байдужість до Церкви, сіяло атеїзм. Нижче духовенство було безправне й залякане, а єпископи стали тиснути його. Нерідко доходило до публічних скандалів. Так, про єпископа Кирила Флоринського сучасник розповідає, що «преосвященний завжди, навіть за Службою Божою, доходив до такого роз'ярення, що кому з підвладного духовенства трикирієм бороду підпалить, кому жмут волосся вирве, кому кулаком дасть у зуби, кого пхне в живіт ногою... Усе це робить, лаючися на всю церкву, де б то не було — чи у вівтарі, чи серед церкви, особливо ж у той час, як на його одягають святі шати...» А архангельський архієрей Варсонофій «на сам Великдень звелів свому соборному протопопові з священиками та дияконами простояти всю Службу Божу босими на снігу... Підпивши, він власноручно карав духовних осіб по тілу, казав водити їх на ланцюгах кругом церкви» [6, ст.433].

Давніше духовенство в Україні було тільки з місцевих громадян, а тепер зачали сильно обсаджувати всі посади росіянами. А 1799 р. Синод призначив чужинця, молдаванина Гавриїла Банулеско навіть митрополитом Київським.

Таким чином, забрали незалежність Української Церкви, скасували її соборноправність, повикидали всі її національні окремішності, замінивши їх на московські, а крім того — маєтки церковні віднято, а вільне духовенство обернено в державних урядовців нижчого рангу. Високий стан духовенства понижено навіть до поліційних обов'язків...

Усе це робили московський уряд, патріархи та св. Синод проти виразної волі Української Церкви, робили державним ґвалтом та явною симонією, робили з порушенням важливих церковних канонів, а то й Св. Письма (наприклад І Кор. XIV). Каноністи не один раз ставили питання, чи ця Російська Церква синодальної доби була канонічна, й вирішують це негативно — канонічною вона не була. А коли так, то не була канонічною й уся діяльність цієї Церкви, цебто всі її насилля над Українською Церквою.

З усього, що я вище розповів, випливає ясно, на яку дорогу треба ставати українським церковним діячам. Року 1919-го, 1 січня Уряд Української Народної Республіки оголосив Автокефалію Української Церкви і цим відірвав її від Російської синодальної Церкви. Але що робити далі?

Серед українського громадянства панує легкість та поверховий погляд на відродження Української Церкви — запровадити Богослужіння українською мовою, такі ж проповіді, й на цьому кінчається «українізація» нашої Церкви. Але, як ми бачили з усього вищеподаного, Українська Церква мала повне своє власне життя, внутрішнє й зовнішнє, довгими віками вироблене, і в ньому богослужбова мова — тільки частина цього життя. Та й нема нам чого українізувати,