місто, українець почувався в іншій культурі, в іншому духовному середовищі, котре настійливо вимагало від нього змінитися. Поступово у свідомості багатьох українців відбувається трагічний злам, коли й вони починають сприймати культурні реалії не за віссю “українське-неукраїнське”, а за віссю “сільське-міське”. Саме тому чимало українців, що протягом останніх 50 років ставали киянами, харківянами, одеситами, намагалися якомога скоріше позбутися рис “несучасності”, “сільськості”, стаючи типовими радянськими городянами в країні, де “радянський” було синонімом слова “російській”. Звичайно, українська культура знала й кращі часи, адже в ХV - ХVІІІ ст. її творцями були переважно міста: міщанські, релігійні братства, колегії і академії (Острозька, Могилянська), купецькі гільдії, ремісничі цехи тощо: у ХІІ -ХVІІІ ст. український колорит був абсолютно відчутним у наших містах, особливо у Великій Україні.
Але сьогодні доля і перспективи української культури залежать від її урбаністичного потенціалу, адже нині переважна більшість населення країни - то є мешканці міст.
Однак, історично унікальна роль села у функціонуванні національної культури ще не дає підстав підміняти етно-культурні кордони кордонами суто соціальними. Справді, часто (і не від доброго життя) українське село ставало останнім притулком всього питомо українського, але українське - то є етнічне, національне, а не соціальне, класове, станове.
З цим першим стереотипом повязаний і другий - стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле. За російськими уявленнями, надбання української культури (в широкому розумінні: йдеться не лише про мистецтво) можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія. І ту не можна заперечити цілком такі твердження, адже протягом століть, коли поставало питання “бути - чи не бути”, усі креативні сили української культури витрачалися на те, аби вберегти ті скарби минулого, котрі стануть запорукою майбутнього відродження.
Проте українська культура аж ніяк не заперечує модерністських пошуків. Коли під час одного з фестивалів “Червона рута” російськомовна молодь Севастополя почула супермодерновий українськомовний музичний “реп”, то була страшенно вражена тим, що українське може бути настільки суперсучасним. Між іншим, усі спроби певних політичних сил зірвати концерти були заблоковані цією ж таки молоддю, яка проголосила свій вердикт: “Нам ето нравітся”.
З цього стереотипу архоїчності випливає й наступний стереотип про те, що українська культура є виключно феноменом фольклорним. Через загальне невігластво щодо цієї культури росіянам (особливо громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів репрезентація українських культурних досягнень відбувалася переважно у вигляді фольклорних заходів.
У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням, таких собі “пейзан” без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було продовженням “українофільських захоплень” російського суспільства ще у ХІХ ст., коли у російській свідомості побутував екзотичний образ “поющей і пляшущей Малоросії”, коли такої великої популярності зажили “Малоросійськіє повєсті” Гоголя. Але реальна, драматична, складна і часто-густо психологічно вельми заплутана і неоднозначна, історія України залишалася поза полем зору російської громадськості. Ця історія розглядалася як екзотичний прояв, місцевий варіант, додаток до російської.
Українці не сприймалися як щось самостійне, самодостатнє і самоцінне. І подібні погляди зберегаються у російському середовищі й дотепер. Єдине, що тоді, у царській Росії, такі думки висловлювалися більш відверто. Коли часопис “Украинская жизнь”, що видавався російською мовою в Москві з метою ознайомлення росіян з реальною історичною Україною і українцями, здійснив анкетування російських інтелегентів, то лише двоє були здатні трактувати українців як представників іншого народу, переконання решти втілив анонім, який назвався “журналістом”:
“Ну, звичайно, малоросійська автономія, якщо вона стане на політичний порядок денний, буде вужчою від автономії польської і фінляндської. Думати так спонукає те міркування, що поляки і фінляндці - народиз власною історією і культурою, а малороси, українці - етнічний різновид без помітного минулого” (К нашей анкете // Украинская жизнь. - 1913. - 12. - С. 29).
Цікаво, що й сьогодні в російському суспільстві не змінилося не тільки ставлення до українців, але й логіка заперечення. Ось визначний російський культуролог, філософ і публіцист початку століття професор і князь Е.Н.Трубецькой. Відповідаючи на анкету “Українськой жизні”, ця безперечно розумна і чудово освічена людина вразила такими “аргументами”:
“... В Україні я не почуваюся за кордоном, а тому вважаю однаково примарними і “великоруський” і “українській” народ. Таких зовсім немає у світі”.
Навряд чи шановний професор ризикнув би навести подібний “аргумент” стосовно інших країн і народів. До речі, вже в наш час мені довелося прочитати такий же вислів у інтервю українській газеті “День” з боку відомого російського політика і вченого академіка О.М. Яковлєва, кодлишнього члена горбачовського політбюро. Вислів починався словами: “В Україні я не почуваюся за кордоном...” А майже сто років минуло...
Ну, а як виглядав і виглядає українець у російському письменстві, тоді ж написав В.Винниченко у своєму “Відкритому листі до російських письменників”, і з того часу цей текст не потребує, на жаль, змін і редагування, викликаних новими реаліями, бо цих реалій ще не з’явилося:
“... на сумну схильність до “хохляцьких”анекдотів страждають, за небагатьма винятками, всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. “Хохол” неодмінно знайдеться у кожного белетриста”.
І яким же він постає в уяві російського у даному випадку освіченого товариства?
“Завжди і скрізь “хохол” -