Ситуативна обумовленість компаративних структур виявляє точність художнього зору письменника. Так, наприклад, порівняння, взяті з казок, умотивовано зґявляються в дитячій уяві, в описі гри дітей : Ані Володько, ані Хведот не мають ніякого молитовного настрою, їм хочеться поґзитися, погарцювати, щось заграти, побігати, як вовки в казці, попід лавами, що в їх уяві перетворюються на ліс [6, 109]; Іноді йому (Володькові) здається, що він зовсім не пасе Рябу, а блукає в чарівному царстві, мов той Іван Царевич, що свою царівну, за горами та за лісами, у тридевґятому царстві й государстві у полоні Кощея Безсмертного, шукає [6, 88]. Невипадково у внутрішньому мовленні маленького героя, що прилучається до світу книги, зґявляється книжна лексика, слова, екзотичні для селянина: – Іди, іди, дощику… – виспівує Володько. Він задирає високо голову і впиває погляд у хмари. І вони його, здається, слухають. Повільно, мов отара летючих мамутів, зсовуються кострубаті велетні і зливаються в одну, сталевої барви масу…[6, 266]; Володько глянув туди […]. Дим над будою звівся, мов верблюд, двома горбами і все вище та вище відпихав блакить [6, 261]; Щоки його (Володькові) горять, в очах бринять гарячі вуглики, що час від часу зриваються і падуть униз, ніби ті метеори, що літають у просторах і падають в океани [6, 249].

Сталість порівнянь у мові У.Самчука не означає, що ці структури належать до обовґязкового, естетично й образно невиразного, прохідного матеріалу, який Л.В.Щерба називав “упаковочним” [9, 32 ]. Їхня важлива художня функція полягає в тому, що вони є тією ланкою, яка об’єднує образи автора і героїв із народу; у їхній взаємодії перетинаються різні суб’єктні площини оповіді. Розмиваючи межу між авторським мовленням і мовленням персонажів, таке слововживання виражає близькість їхніх світоглядних і естетичних позицій, художнє мислення здійснюється в категоріях, властивих народній філософії життя. Мовні структури висвічують складну взаємодію суб’єктивної форми оповіді [3, 210] й об’єктивного зображення – через форми суб’єктивного співпереживання, внутрішнього ототожнення автора з героєм або завдяки зовнішньому його відстороненню від героя, тобто погляд “іззовні”.

Системно усталені й індивідуальні порівняння поєднуються використанням у них соматичних назв, особливо тих, які найбільше поширені у фразеологічному фонді. Так, за фразеографічними джерелами [8, 2, 581-587, 592-601] слово око в різних своїх формах увіходить до складу приблизно 430 фразеологічних одиниць, повґязуючися часто з уявленнями про найдорогоцінніше для людини (берегти, доглядати, глядіти, пильнувати та ін. як ока в лобі), символізуючи ясність і матеріальну і духовну прозорість (в очах розвиднилось, дивитися на світ ясними очима). Тому в тексті роману таким природним є порівняння ясного дня з оком людини: А день ясний, мов око. Сосни стоять сливе непорушно. Часом якась людина по дорозі зупиниться [6, 204]. Органічність цього індивідуального порівняння для народного мовлення, де воно має позитивне емоційне забарвлення, підтримується простотою, стриманістю, невибагливістю всього лексичного контекстного оточення.

Зближення семантичних характеристик, властивих усталеним та індивідуальним порівнянням, простежується у тематичній спільності лексем, що входять до складу компаративних зворотів. Так, порівняння очі – як нори ([Матвій з Василем] … такі вихудлі, вивітрені, аж темні, очі – як нори [6, 197]), при всій своїй яскравій індивідуальності, ґрунтується на узуальному переносі, який закріплено в термінологічному сполученні очна ямка [7, 11]. Художньо-авторські порівняння, як і стійкі, беруться часто із предметно-побутової сфери життя селянина; повторювані в різних семантичних аспектах, у різних функціях, вони надають тексту глибокої народності: … верби листя своє, рудим підбарвлене, гейби кури пірґя весною, стрясають із себе до землі [6, 8]; А мати, звісно, мати… Лемент підняла, стягнула обох (дітей) з печі і, патраючи їх, ніби курчат зарізаних, додавала найдивовижніші прислівґя… [6, 14]; Той (малий) узяв і, сховавшись, мов курча, […] десь там собі тихенько, без найменшого згуку, їв…[6, 31].

Порівняння У.Самчука зближуються із народними також і своїми структурними особливостями. Так само, як і в загальнонародному мовленні, широко вживається орудний відмінок імені з компаративним значенням: …сталевою масою застигли ліси [6, 253]; …велетенською сірою баштою зводиться і вґяжеться з небом дим [6, 253]; жито муром стоїть [6, 267]; Землі угорщан […] луком вигнулись проти сонця… [6, 256]; Курява від комонників товстою ковдрою криє стерні і півкопи…[6, 267]; …градом сипалось каміння…[6, 257]. У ряді випадків близькість до сталих порівнянь зумовлює формування в цих структурах адвербіального значення. Вони часто синонімізуються і з генітивними метафорами. Залежне слово в метафорі позначає обґєкт порівняння, засіб якого потрапляє в позицію стрижневого компонента: сталева маса лісів, мур жита, ковдра куряви, град каміння. Потенціальні синонімічні звґязки, які почасти реалізуються в тексті (…баштою зводиться дим [6, 253] і зводиться димова башта [6, 254]), демонструють взаємооберненість різних типів тропів – метафор, метонімій, синекдох, порівнянь; широка продуктивність цього явища в новітній прозі, на відміну від прози ХІХ ст., була відзначена А.Бєлим [1, 138].

Індивідуалізація сталих порівнянь у романі “Волинь” відбувається внаслідок зміщення у сфері їхніх суб’єктно-об’єктних зв’язків, змін типової взаємозалежності лівої, предметної, і правої, образної, частини зіставлення, що суттєво змінює денотативну закріпленість слова, розхитує його усталену сполучуваність. Зміни здійснюються в результаті введення в компаративний зворот або в основу порівняння поширюючих компонентів. Порівняння Чорна, весняна, як оксамит, ніч [6, 199] формує