Митець література і суспільство в ідейно-світоглядній системі Юрія Липи

Формування Юрія Липи як письменника, літературознавця і літературного критика відбувалось в період міжвоєнного двадцятиліття (20-40-ві роки) - час, коли територія України була розділена між СРСР і Польщею. Проживання на еміграції у Варшаві, усвідомлення бездержавного статусу українців, вкрай обмежені можливості розвитку української культури і літератури у часто відверто неприхильному чужонаціональному й иншомовному середовищі, - все це, безумовно, мало вплив на світогляд критика. Можливо саме еміграційне підсоння стало причиною того, що Ю.Липа як літературознавець основну увагу приділяв ролі письменника й літератури у збереженні української духовності, їх місця у боротьбі за державність України [1].

Характерною особливістю Ю.Липи є його певне відсторонення від бурхливого політичного життя, принципова неучасть у численних українських політичних партіях і організаціях, що діяли в той час на території Польщі. Ще зі студентської лави він розуміє недоцільність і шкідливість залучення всієї (тут і далі виділення автора - О.Я.) молоді до політичної підпільної боротьби.

На його думку, “недостатньо навчитися руйнувати старе. потрібно навчитися і бути здатним будувати нове” [2,47]. Тобто недостатньо лише здобути незалежність України, - необхідно мати достатньо кваліфікованих кадрів, які зможуть очолити цю новопосталу державу в усіх галузях суспільного і культурного життя, будуть здатними утвердити її на віки. І такі молоді й перспективні кадри для майбутньої України виховував Ю.Липа, залучаючи їх до організованої ним студентської корпорації “Чорноморе” [2,47].

Разом з тим, Ю.Липа відкидав будь-який ізоляціонізм письменника. Він вважав, що для здобуття незалежності потрібно координації зусиль усіх патріотичних сил і принципово засуджував отаманщину і міжпартійні чвари в українській політичній еміграції [3,70]. На думку Ю.Липи, кожен має займатись властивою йому справою, але таким чином, аби ця конкретна справа якнайкраще придавалася ідеї визволення України, її культурного і духовного відродження [4,2].

Письменникові Ю.Липа відводив роль провідника у суспільстві. Свої погляди на провідництво письменства він виклав у однойменному есе [5,115-119].

Заперечуючи твердження французького літературознавця І.Тена про те, що “твір виростає з оточення”, тобто вплив на митця мають ”раса, середовище і момент”, Ю.Липа наводить контраргумент - “Ні, це твір формує оточення... Осередок сили є в мистцю, а не в масі; юрба оточує мистця, власне, тому, що він дає їй змогу висловитися; вона існує тому, що він з`явився” [5,116]. У полеміці з І.Теном Ю.Липа стверджує, що окреслений вплив міг відбуватися і навпаки – не лише вплив маси на мистця, але й у зворотньому напрямку художника на середовище. Подібною полемікою стосовно діалогізму “митець - суспільство” Ю.Липа продовжував давні літературні дебати, які вперше виникли між французькими літературознавцями І.Теном та Е.Еннекеном у 1888 році після виходу в світ книги останнього “Наукова критика”, де були викладені основи естопсихологічного методу в літературознавстві та літературній критиці.

На думку Ю.Липи, не є письменником той, що пише лише для розваги, який у пошуках дешевої популярності запобігає перед низькими інстинктами натовпу, задовольняє його найприземленіші прагнення. Письменник має бути духовним провідником, вождем нації. В цих рядках відчувається перегук думок Ю.Липи із поглядами на роль і особистість митця (поета) Г.Чупринки, висловлені ним у вірші «Поет»:

«О ні. Поет – не гладіатор,

Щоб бавить натовп цирковий!

Поет – пророк. Поет – новатор

І вільний мучень життьовий.»

Ю.Липа, подібно до Г.Чупринки, вивищує поета над «Юрбою» не здатною зрозуміти його ідеальних поривань в блакитні простори, його інтуїтивних, магічних осяянь і холодної космічної самотності.

Наведені думки Ю.Липи певною мірою подібні до філософських поглядів Вільфреда Парето і Гаетано Моска, які досліджували духовний вплив еліти на масу [6,85], а також французького літературознавця, основоположника естопсихології Е.Еннекена, що приділяв значну увагу дослідженням контактів між митцем і реципієнтом. Останній, зокрема, виводив такий “закон”: “твір має дію тільки на тих людей, душевні особливості яких втілені в його естетичних властивостях. Коротше кажучи, художній твір діє тільки на тих, чия душевна організація є хоч і нижчою, але аналогічною організації митця…” [7, 254-255].

Так чи інакше цієї теми торкався також І.Франко, який сприйняв деякі положення теорії Е.Еннекена і застосував його естетичний, психологічний та соціологічний аналіз у працях «Із секретів поетичної творчості» й «Метод і задача історії літератури», з якими був знайомий Ю.Липа.

“Лише коли письменник стає самим собою, коли творить як письменник у слові, утверджуючись як висловник життя в письменстві, ставлячи письменство понад усіма іншими засобами вислову - лише тоді він є письменником” [5,117]. Провадити націю до найвищих проявів духу, до найбільших сплесків культури, а згодом і постання державності - таким Ю.Липа бачить завдання мистця.

В наведених думках відчутний відгомін традицій українського народництва (у позитивному сенсі цього терміну), однією з центральних тез якого була теза про «відродження». «Літературне відродження тотожне культурному й національному. Українська література тотожна Україні. За відсутності реальної, державної України, література покликана заміняти її, виконувати її роль. Писати у відповідному стилі й напрямі – означає в перспективі творити реальну Україну» [8, 31]

Такі переконання були притаманними більшості українських письменників-емігрантів, що світоглядно стояли на позиціях боротьби за самостійність України. В першу чергу це стосується так званих “празької поетичної школи”, “вісниківської квадриги” та

інших літературних угруповань, до яких, зрештою, можна віднести й самого Ю.Липу. Ритуальність і культовість, притаманні творчості цих письменників, пов`язувалися з ідеєю відповідальності