Ю.Липа мав доволі традиційні, як для українського народництва, погляди на роль літературної критики на формування яких значний вплив мали літературознавчі і критичні праці І.Франка. Якщо європейське розуміння критики початку століття, окреслене Т.Еліотом у статті «Функції літературної критики», визначало її завданням «коментування й аналіз художніх творів у письмовій формі», а основним знаряддям - «порівняння й аналіз» [11, 66, 71], то українська літературно-критична школа, яка розвивалася в умовинах бездержавності, несла на собі значно більші від лише критичних завдань навантаження.

Подібно до І.Франка, Ю.Липа відводив критиці прескриптивну функцію – роль ідеолога культури, зокрема літературного процесу. Критик мав бути вихователем письменника, а письменник – вихователем народу. І попри певну тенденційність такої схеми, вона була єдиноможливою підставою розгортання українського літературно-мистецького процесу в еміграційних умовах, у стані боротьби за право самого існування України як бездержавного культурного феномена.

Відповідальність в першу чергу перед самим собою, миттєва оцінка, передбачення шкоди, яка може бути заподіяна національній духовності

______________

* Найповажніша, найславетніша людина (лат).

та культурі ідеями твору - такий обов`язок, на думку Ю.Липи, лежить на письменникові. “Ніхто не може змусити письменника до відповідальності. Відповідальність може бути тільки добровільна... Тоді лише провідництво письменника буде чимсь свідомим і органічним одночасно, чимсь, що випливає з його відчуття національної прив`язаності, окреслене поняттям патріотизм». У цих словах відчутні впливи ідей Ф.Шлегеля, який наполягав на необмеженій волі поета і стверджував, що поет не повинен підлягати жодному закону крім внутрішнього самоконтролю.

Почуття патріотизму для Ю.Липи, його національний ідеал подібний до національного ідеалу і патріотизму І.Франка, який писав: «…синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в`язаного і не обмежуваного життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фарисеїв, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації” [12, 294].

Для Ю.Липи, патріотизм це “не порожнє слово, як бляшане повторювання гасел”. Це - почуття, закорінене в душі кожної людини. Те ірраціональне, майже невловиме, що змушує людину навіть всупереч обставинам, а часто навіть загрозі життю, стати в обороні найбільш беззахисного - “істоти душі людини, істоти її крови, її раси”. Лише тому письменникові вдається найповніше висловити у творах всі найпотаємніші, сакральні почуття і прагнення нації, найяскравіше передати її психологічний портрет, який сам є носієм, виразником і творцем національних цінностей. Чи ж не тому у поляків саме після виходу в світ творів Г.Сєнкевича відбувся черговий зрив національного самоусвідомлення, що дав їм сили здобути незалежність?

“Прив`язання до своєї раси - то є критерій провідництва письменника” [5,118]. Для того, аби бути провідником і речником нації, письменник, на думку Ю.Липи, має визнати останню найвищим (після Бога - О.Я.) авторитетом у духовному житті. Має відчувати власну неповторність і свій нерозривний зв`язок із збірною духовністю народу, яка народжується із подібностві родини, історії, побуту та клімату. Коли відчує, визнає її найвищою для нього серед усіх інших націй, тоді вона проникне до глибин його серця, буде напувати живою водою його творчість. Тоді Найвища Воля дасть йому Божий дар Провідництва. “Коли почування свого зв`язку і відповідальності перед расою, киплючи в нім, ранячи його, тривожне і гнівне раптом зірве заслону теперішньости, жадібно сягне поза в`язницю часу - і вкаже своїй расі її будуччину.

Але тоді це вже буде - пророцтво” [5,118].

Аналізуючи погляди Ю.Липи на митця, літературу і їх суспільну роль, важко оминути окреслення його стилістики і методики дослідження, характеристики його як літературознавця і критика.

Як видно з наведених вище думок письменника, його найперше цікавила духовність, роль митця і літератури в її піднесенні. Це вимагало від нього концентрації на описові власних відчуттів, що надміру важко здійснити, адже слів часто замало, аби викласти на папері всю глибину особистих переживань. Тим то й складно аналізувати твори Ю.Липи, сповнені часто ірраціональних тверджень, що вимагають не так розумового чи логічного сприйняття, як відчуття, конкретного психологічного настрою на сприйняття твору.

Власною дослідницькою методологією Ю.Липа принципово різниться від традиційних літературознавців. Останні часто «довго збирають факти, згромаджують назви, пристосовують численні цитати і перетасовують прізвища. І, як правило, не менш старанно уникають будь-яких гіпотез, концепцій, моделей. У кращому разі, вони пишуть коментар. Тому складається враження, що науковець куйовдиться десь унизу, біля підніжжя, а літературний твір ніби нависає над ним» [13, 111].

Розкриваючи методологію літературознавця, Л.Череватенко зазначає, що Ю.Липа уникає схематичного розтину твору на тему й ідею, досліджень сюжетних плетив, строфіки тощо. «Він намагається оглянути літературу і літературний процес згори, “з верхньої точки”. Насамперед він прагне узагальнити. Метод цей зовсім не обов`язковий для всіх і кожного, він має свої негативні моменти, але має і достойності незаперечні: дозволяє роздивитися те, чого не побачиш “впритул”. Ю.Липі цей метод дозволяє помітити і сформулювати більш великовимірні закономірності, вловити ритми, які охоплюють не лише роки і десятиліття, але й цілі століття й історичні епохи. Безперечно, це робилося не інтуїтивно, а