у виборі майбутньої дружини Гризельди Замойської Вишнивецький керується думкою, наскільки та пара сприятиме його славі. А одружившись з нею, прагне зробити її своїм спільником, щоб витравити навколо "той дурний хлопський давній саморід", правда, десь інтуїтивно Гризельда відчуває відсутність у чоловіка гарячого почуття, його любов вона порівнює з холодним залізом, можна було б гадати, що захопившись удовою Тодозею Світайлихою, князь переживатиме своєрідне випробування щасливим почуттям. Та й воно має явний відтінок егоцентрризму. "Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не досталась вовіки вічні" - така настирність Єремії принципово різниться від самозреченого кохання молодої козачки, яка у цій складній ситуації, люблячи, прагне зберегти гідність вільної людини, а не перетворитись на відому всім панську коханку.
Історія нерівного і трудного кохання Вишнивецького і Тодозі є художнім здобутком автора. Вона дозволила рельєфніше змалювати головного героя, ширше ввести тему народу у художню оповідь. Внутрішня драма жінки, яка мимоволі полюбила відвертого ворога козаків і мучиться в пошуках виходу між жагучим почуттям кохання і обов'язком патріотки, змальована переконливо. Тодозя знає про реальну дату нападу козаків на місто, вона жде його і водночас на може допустити загибелі Гризельди Вишнивецької із сином, її вчинок служить підтвердженням ідеї незнищенності, гуманної сутності народу, його великодушності.
Написаний на історичну тему, роман виявляв суперечності давньоукраїнської дійсності і водночас був проекцією реальних польсько-українських взаємин 2 пол. XIX ст.
Досі все, що не робив "великодушний "Єремія, сходило йому з рук і приносило приємну для нього поголоску: загарбання маєтності сусіда, кепкування з навколишньої знаті чи дивовижна поїздка саньми улітку по дорозі, суціль усипаній сіллю. Незважаючи на всю свою заповзятливість і пиху, Вишневецький своїм гострим розумом відчуває силу козацької ненависті до панства. Чутки про нове повстання і рішучу перемогу козаків під Жовтими Водами вивело його з рівноваги і по-справжньому налякали. Кидаючись кожного разу в новий бій проти повстанців, Єремія Вишнивецький відчував, що його дорога до тріумфу перепинена не стільки королем чи вельможними магнатами-суперниками, скільки страшною народною й козацькою силою, котру він ненавидів більш за все на світі. Талановитий воєначальник, він, однак, не може вплинути на хід подій, бо правда не за ним і не за його військом, яке йшло у битву, як на банкет, а за простими українськими козаками і селянами, здатними битись з ворогом на смерть за свободу. Не випадково у сновидіннях- мареннях постають перед Єремією картини власного розбою, хворе сумління каменем лягає на його душу.
У заключному розділі роману головна роль належить не Єремії, а повсталому народові. Виразник прогресивних переконань Богдан Хмельницький надсилає до ворожого табору лист з пропозицією миру, з побажанням не проливати братньої крові. Багато хто із шляхти згоден був зробити крок на зустріч. Та така гадка, як пропозиція Б. Хмельницького, видалася Вишнивецькому підступною. Крок до згоди не було зроблено.
В стилі народних дум говорить Нечуй-Левицький про нелегку козацьку перемогу над ворогами, висловлюючи щирий жаль про безславну загибель цвіту польської шляхти. Виставляючи себе за взірець всієї України, вони були фактично "сліпі проводирі, за котрими Україна не пішла слідком і зреклася їх, як своїх ворогів". Така доля Вишнивецького, життя і талант якого, величезна енергія були присвячені фальшивій ідеї. Прагнучи до неподільної влади над людьми, постійно доводячи право па це збагачення деспотією герой роману не здобув очікуваної слави.
Вся структура художнього зображення, логіка розвитку центрального персонажа свідчать про неприйняття автором самодостатнього насильства над народом і над собою, навіть у Визвольній війні 1654р. він бачить невиправдані втрати для обох народів.
Розуміння соціальної і психологічної природи "перекинчества", побуту, звичаїв, моралі XVII ст. дозволило Нечую-Левицькому створити цікавий твір, який дав йому поштовх для подальшого опрацювання історичних сюжетів.
Цінність літературної спадщини Нечуя-Левицького полягає у реалістичному зображенні тієї епохи, в яку жив письменник. У творах письменника показані духовні багатства народу, висловлена любов автора до простого люду, віра в його сили, а також непримиренність до гноблення, до приниження людської гідності.
І.Нечуй-Лсвицький широко і різнобічне змалював життя різних верств населення в минулому столітті. Життя кріпаків і звільнених селян, чимало вражень для його творчості.
Після семирічного вчителювання в м. Польщі Левицький переїжджає на роботу до Кишинівської чоловічої гімназії. Причини переїзду полягали очевидно в демократичній діяльності, в громадській сміливості учителя гімназії.
Седлецька жіноча гімназія для греко-уніатів, тобто для українців, була непоганим грунтом для посів тих зерен, що западають у юні голови вихованок, щоб урожайно зродитися новини думками. Відстоюючи інтереси народу, Левицький висловлювався за соціальні і національні права українців, читав власні твори гімназисткам. А в цей час заборона української мови продовжувала діяти і посилюватися всюди.
Переїхавши в 1873р. до Кишинева, Левицький почав працювати класним наставником першої чоловічої гімназії і викладачем російської мови і літератури, старослов'янської і латинської мов та логіки.
Дванадцять років віддав педагог Левицький навчанню і вихованню гімназичної молоді в Кишиневі. Він прагнув прищепити своїм вихованцям любов до словесності, до граматично правильного письма і художнього слова. Сумлінно виконував обов'язки класного вихователя, любив дітей.
Разом з тим це був час найвищого творчого піднесення для письменника. Тут створені найкращі полотна :Повісті "Микола Джеря", "Бурлачка ", "Кайдашева сім'я", а також "Баба Параска та баба Палажка ", "Чортяча спокуса."
Не припиняє він і громадської діяльності, початої в Седлеці. Перша Кишинівська чоловіча гімназія, що була відкрита 1833