По чотирнадцятьох лiтах розлуки з батькiвщиною здiйснюється вiддавна наболiла мрiя Шевченка, i весну 1843 року вiн зустрiчає «на нашiй не своїй землi». /290/

Рiч ясна, що побачив вiн не зовсiм ту саму прекрасну й безталанну Україну. Завжди по-селянському тверезий, вiн зайвих iлюзiй не мав нiколи, надто ж тепер, ставши людиною вiльною, освiченою i свiдомою iсторичної трагедiї України.

Народ стогнав у неволi, в темнотi, в нуждi, свої пани не згiрш чужих орали хлопами, Україна була в них хiба на словi, а на дiлi один тяжкий глум над нею. «Скрiзь був я i скрiзь плакав»,- говорив потiм Тарас Шевченко.

В перiод 1843-45 рокiв Шевченко залишив зшиток, затитулований «Три лiта», в якому започаткував нову добу української iсторiї, новий iсторично-нацiональний процес, що триває з перервами вже бiля вiку, потужнiючи з кожним десятилiттям.

Звертаючись в творi «І мертвим, i живим, i ненарожденним землякам моїм в Украйнi i не в Украйнi моє дружнєє посланiє», Шевченко докоряє своїм землякам за те, що вони утримують крiпацький устрiй, що не люблять рiдного краю, що на чужинi шукають для себе вдоволення, значить, не творять власної культури, не вчаться так, як треба, що не мають свого власного погляду на рiдну справу, що фальшиво тлумачать iсторiю власного народу, що гiрше ворога свою власну матiр розпинають.

Характерно, що Шевченко в посланнi «І мертвим, i живим…» своє гостре викриття фальшивої iдеалiзацiї iсторiї України, надто гетьманства, розгортає в контекстi загальної саркастичної характеристики слов'янофiльської моди. Дуже точно i справедливо визначає вiн її панську природу i книжне, теоретичне походження – на вiдмiну вiд свого народного почуття України. Не приховує iронiї i щодо захоплення панiв-українофiлiв (чи то українських слов'янофiлiв) проблемами, кажучи по-сучасному, зарубiжних слов'ян. Справдi: так бiдкаються клопотами далеких братiв, наче в себе немає клопотiв; так їм спiвчувають, що й свого реального становища не бачать.

Наприкiнцi послання Шевченко дає три накази: вчiться, пiзнайте правду i обнiмiть найменьшого брата, або, iншими словами: просвiта, наука i братерство – це лiки на нашу тяжку нацiональну недугу.

Учiтесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матiр забуває,

Того бог карає,

Того дiти цураються,

В хату не пускають.

Чужi люди проганяють,

І немає злому

На всiй землi безконечнiй

Веселого дому./215/

Свiй центральний твiр з циклу «Трьох лiт» поет зi свiдомiстю тiєї вiдповiдальностi, що на неї можуть собi дозволити лише генiї й пророки, присвятив «i мертвим, i живим, i ненарожденним», утверджуючи тим iсторичну тяглiсть i безсмертя української нацiї на всi часи.

Шевченко, як нiхто, знав iсторiю своєї України, яка з могил, гiр i рiк промовляла до нього нечутною iншим мовою. Бачив вiн, що з його країною хоче зробити росiйське самодержавство, московський уряд.

Своє ставлення до росiйського самодержавства Шевченко висловив в мiстерiї «Великий льох». Це найчiльнiший твiр 1845 року. Протягом часу публикацiї цiєї поеми супроводжувалися фальшивими примiтками, коментарями, в яких викривлено, фальсифiковано тлумачився її iдейний змiст. І все це тому, що поема «Великий льох» має виразно антимосковське полiтичне спрямування й перейнята глибоким болем поета за втратою української державностi. Причина того – Переяславська угода, колонiальна полiтика росiйських царiв та зрада нацiональних iнтересiв частиною правлячої елiти.

Як у «Снi» дає нам Шевченко поетичний образ своєї поїздки з України в Петербург, так «Великий льох» є наслiдком того перебування поета вiч-на-вiч з українською старовиною, того оглядання i малювання руїн i могил, того дотику його теплої руки до зимної, трухлої домовини, у якiй похована наша минувшiсть.

Шевченко здавна прислухався до голосу могил i руїн. І в мiстерiї «Великий льох» промовив до нас образами й враженнями, якi вони йому навiяли.

В селi Суботовi, колишньому хуторi Богдана Хмельницького, є два пiдземелля, так званi Богдановi льохи—великий i малий. Народ оповiдає, що там схороненi скарби великого гетьмана i що тодi, як москаль розкопає льох, станеться на Українi щось незвичайне.

Отож, москалi збираються розкопувати Богдановi льохи. Знають це три душi, якi сiдають на похиленому хрестi Суботiвської церкви i дожидаються, бо так сказав Петровi Бог, що як москаль розкопає Великий льох, тодi їх в небо повпускають.

Перша душа—це дiвчина-вiдданиця Прiся. Вона гралася з Юрасем-гетьманенком i бувала в гетьманенських палатках, але тяжкий грiх на душу взяла: перейшла гетьмановi вповну дорогу, коли вiн їхав у Переяслав Москвi присягати. І за те її тепер у рай не впускають.

Друга душа—це бiдна дiвчина, яка напоїла коня царевi Петровi в Батуринi, коли вiн по зруйнуванню цiєї гетьманської столицi вертався у Москву. За це вона й досi над козацькими степами лiтає, не знаючи, за що її карають. Мабуть, «що всякому служила, годила, що царевi московському коня напоїла»/255/.

Третя душа – це канiвська дитина, якої грiх такий, що вона всмiхнулася, побачивши пишну галеру, якою їхала цариця Катерина в Канiв Днiпром. Вона була малою дитиною i не розумiла, що «тая цариця – лютий ворог України; голодна вовчиця»/256/. А отож її за це й досi не хочуть на митарство пустити.

Смеркається, i душi вiдлiтають в Чуту, звiдкiль буде чути, що робитимуть москалi з Богдановим льохом.

А тим часом надлетiли три ворони: українська, росiйська i польська та сiли на маяку в лiсi. Українська хвалиться, що спалила Польщу з королями, але й