Як три душi покутували за грiхи темного народу, так три чорнi гайворони крякають вiд iменi верховодячих сфер: польського можновладства, українських старшин та московського боярства й чиновництва, якi завдяки непросвiченостi всiх трьох народiв мали головний вплив не їх життя-буття.

Всi вони бояться якогось Івана-месника, котрий має прийти на свiт тодi, як розкопуватимуть Великий льох. Але разом з ним зродиться його брат-близнюк, Іван-зрадник, що пiйде рука в руку з катами.

Цей Іван—наймiстичнiша постать в мiстерiї. Ми знаємо, що Шевченко ждав апостола правди й науки, що вiн i поза Уралом блукаючи шукав сумирного пророка, що були в нього бажання, щоб явився якийсь новий український месiя. Можливо, що цього нового месiю має тут на думцi поет. Але вiн боїться, щоб разом iз таким чоловiком не прийшов на свiт якийсь новий запроданець.

Третя трiйця—це лiрники: слiпий, кривий i горбатий. Хто вони такi? Чи не наша iнтелiгенцiя, ученi й письменники Шевченкових часiв? Тут Москва розкопує Богдановий льох, а вони йдуть гробокопателям до працi приспiвувати; вони несуть на московський базар українськi пiснi, оповiдання, працюють на ворога ради хлiба, ради заробiтка. «Отутечки пiд берестом та трохи спочинем… То поснiдаєм в пригодi, поки сонце встане». А праця для рiдного народу? – «День великий. Ще будем спiвати»/264-265/

Не три було їх, а багато, дуже багато лiрникiв слiпих, кривих i таких горбатих, що їх навiть домовина не могла випростати. Який влучний, який невмирущий символ!

Шевченко пiднiс образ кобзаря до символу – як виразника нацiонального болю України, як захисника знедолених i глашатая волi й незалежностi рiдної України.

А Москва все одно копає. Ісправник пiклується, щоби хто не завадив, спроваджує мордате начальство, кричить, вештається. Це знову характеристика працi чиновництва на Українi.

І докопалися, але до чого? До черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Що ж це знову за добро? Це ті частини українського народу, що пішли під московський заступ ті зрусифіковані українськi пани, генерали, ті дворяни-собачники, трухло нашої минувшини кістяки в кайданах.

Закінчення містерії має в собі щось пророче. Незабаром сталося дійсно щось таке, що описав Шевченко наприкінці “Великого льоху”. Не одно з тих, що москалям приспівували при їхній роботі, випарено в московській бані – прохолоді. Жоден з українців, які зрікалися ідеї самостійності і незалежності державної, обмежуючи своє українство до етнографії, до народної пісні й мови (для домашнього вжитку), не діждався сподіваної нагороди. Навіть «тоже малоросів» не щадив московський режим.

«Великий льох» був новаторським твором в нашій літературі. Це твір оригінальний, добре обдуманий і старанно викінчений оригінальний думкою і формою.Думкою про незалежність і волю України, які приховані у свідомості широких кіл нашого простонароддя. Хоч московський лад на Україні розкопав «малий льох» Хмельницького (себто здеморалізував наше панство,а почасти й інтелігенцію), та докопався у ньому тільки до черепка, гнилого корита й до кістяка в кайданах, а «великий льох» себто свідомість своєї окремішності, бажання волі й незалежності в широких колах народу зосталися незаторкнутими. На цей скарб покладає поет свою сильну надію, надію, що «встане Україна і розвіє тьму неволі»./268/ На свідомостi народній, він сподівається, буде збудована нова церква (вольна Україна), а стара, Богданова церква (Переяславська угода) розпадеться.

Неначе доповненням «Великого льоху» є тої самої днини (21.10.1845г.) написаний вірш “Стоїть в селі Суботові”,який закінчується сильним акордом надії, що

Церков – домовина

Розвалиться … і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!../268/

Тією «церквою-домовиною» називає поет не що інше,як Переяславську угоду, яка основувалася на фальшивій вірі, що москаль буде з козаком добром і лихом ділитися. Шевченко вірить, що та домовина порохом розсипеться і що Україна вибється на волю й заживе як самостійна держава.

Визвольні ідеї Шевченка виростали з глибин народного болю, і це зумовлювало нове художнє бачення, нову естетику. Тим-то, говорячи про народність Шевченка і зіставляючи її з народністю інших поетів, які свого часу були поіменовані народними тільки тому, що писали про життя соціальних низів, не можна ігнорувати цього фактору. Головним критерієм у порівнянні має бути ступінь заглибленості в докорінні процеси народного життя і прозирання шляхів до волі, до кращого майбуття. «Немало було на Заході, - писав О.І.Білецький, - і до Шевченка і в роки його діяльності поетів, які обстоювали інтереси трудящих мас. А тим часом більша частина їх тільки закликала до співчуття, і ніхто з них—ні поети чартистського руху, ні французькі поети липневої революції—не піднімалися до висоти такого гнівного, пристрасного протесту проти ладу, заснованого на експлуатації людини людиною, як Шевченко».5 Найбільше схожості виявляється у вихідних позиціях,а шляхи, методи, результативнiсть у досягненні мети у кожного поета були свої. Одну з найважливіших типологічних рис Шевченка проникливо визначила Полін Бентлі «У жодній іншій європейській літературі немає такого протесту проти рабства, немає й такого геніального поета, вихідця з кріпаків, який би показав потворність рабства з такою разючою силою, як Шевченко… Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе—до волі має всесвітнє значення».6

Поет бачив