У минулому України Шевченка передусім приваблювала героїчна боротьба народу проти польскої шляхти, турецьких і татарських поневолювачів.

Звертаючись до минулого України, Шевченко оспівує визвольну боротьбу, що відбувалася в минулому, показує сучасникам, як треба захищати свої інтереси, намагається збудити в них соціальну і національну свідомість і спонукає поневолений народ до активних дій. Поет глибоко цікавився історією України, знав чи не всі опубліковані на той час історичні праці й казацькі літописи (деякі з них читав у рукописах), думи й історичні пісні. Характерно, що, не маючи на засланні жодних друкованих історичних джерел, він використовував їх по пам’яті і припустив при цьому дуже мало фактичних помилок.

До історичної тематики Шевченко звернувся в казематі і на засланні загалом з тих причин, що й у попередні роки: поезії історичного змісту давали вихід його громадянським і патріотичним почуттям. Треба зважити й на психологію поета–засланця, який тужив за рідним краєм і якого не полишали думки про долю України не тільки в її сучасному, а й у минулому. В його історичних поезіях—і спроби якось угамувати тугу за батьківщиною, малюючи в своїй уяві романтичні картинки її славного минулого, і гіркі роздуми над драматичними подіями її історії, і голос громадянина, звернений до тих, які «оглухли».

Першим історичним твором, написаним Шевченком на засланні, є поєма «Іржавець». У монолозі, зверненому до України, Шевченко говорить про долю України в минулому і сучасному :

Боже мій з тобою!

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив ? Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію–правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данта старого

Полупанком нашим можно здивувать.

І все то те лихо, все, кажуть, од бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну

Що вона зробила ? За що вона гине ?

За що її діти в кайданах мовчать?/359-360/

З «Іржавця» бачимо, як критично і як сміливо ставився Шевченко до історичних подій. Коли українські письменники до Мазепи й Петра ставилися дуже обережно або й ставали проти Мазепи, то Шевченко не боявся сказати правду. Він назвав Петрових воєвод собаками, котрі рвали і гризли Україну. Тим, що Петро творив з бідним українським народом після Полтавської битви, можна б, за словами Шевченка, навіть і ляхів злякати, можна б довести їх до того, що вони, п’яні небораки, оніміли б з переляку!

Наступна поема, написана в Орській кріпості,—це безсмертний «Чернець».

У Києві на Подолі

Було колись… і ніколи

Не вернеться, що діялось,

Не вернеться сподіване,

Не вернеться… А я, брате,

Таки буду сподіватись,

Таки буду виглядати,

Жалю серцю завдавати/362-363/,-

каже поет у вступі, заявляючи таким чином свою непохитну віру у поворот минулого, в поворот української волі, самостійності, власного свого державного устрою. І сподівання свої в’яже він з постаттю Семена Палія, запорожця. В першій частині поеми малює нам Шевченко живий, колоритний образ, як старий запорожець іде в монастир спасати душу. В другій—ставить нам перед очі велику постать патріота, який навіть у монастирських мурах, навіть тоді, коли йому смерть зазирає в очі, не кидає турботи про рідну землю. Він не годен для спасіння душі забути рідної України.

До утрені завив з дзвіниці

Великий дзвін. Чернець мій встав,

Надів клобук, взяв патерицю,

Перехрестився, чотки взяв…

І за Україну молитись

Старий чернець пошкандибав./365/

Оцей портрет Палія в монастирі—це безперечно один з найвеличавіших, з найбільш артистичних малюнків Шевченка. Без сильного артистичного зворушення українець не годен читати Чернця, хоч би читав його разів сто.

Такі прекрасні твори писав Шевченко у неволі. Невольницькі твори Тараса Шевченка—це дорогоцінні архітвори української поезії, і не тільки української, бо і в світовій літературі мало таких гарних, щирих, таких безпосередніх творів. Поет, відправлений в заслання, відтятий від свого товариства, від літературного світу, не маючи певності, чи його поезії попадуться коли–небудь у руки ширшого читацького загалу, пише їх неначе з іншого світу, зоставивши за собою ген далеко всяку увагу на критику, на смак літературний, на різні життєвi порахунки. Це розмова з власним своїм серцем і з Богом, душевна сповідь, поезія и більш нічого.

Роздiл другий

УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.

В епіцентрі уваги Шевченка постійно були інтереси поневоленого люду, і цим визначалося як звеличення краси життя по-правді, так і звернення до святої сили, щоб наснажила душу гнівом, який би спопеляв зло. Говорячи про гнівну музу поета, не будемо забувати, що в його переживаннях злютилися в один моноліт болі як за соціальне, так і за національне гноблення України.

Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною в творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі. Цей період творчості починається ліричними поезіями. Це твори, написані в казематі «Третього відділу» під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства—між 17 квітня і 30 травня 1847 р. Це був ліричний «вибух»: протягом кількох днів створено 13 поетичних шедеврів, причому розмаїтих за змістом і формою. Навряд чи Шевченко наперед замислив ці поезії як єдиний цикл, в якому мав втілити свої переживання за гратами каземату. Та склався саме цикл, бо обєднують ці казематні поезії не тільки місце і обставини написання, а й