Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?/486/

Перебуваючи в Орській фортеці, Шевченко написав віршик «Думи мої, думи мої, ви мої єдині». Цікаве порівняння з віршем «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», написаним у Петербурзі 1839 р. Тоді Шевченко посилав свої думи на Україну і просив, щоб вона їх привітала, мов свою дитину, а нині закликає він їх із України «у степ погуляти»/340/. Там було більше молодечого запалу, більше охоти до розмови, тут—більша простота, безпосередність та певність вислову. Цікаво, що поет, потрапивши серед обдертих киргизів, відразу у першому вірші заявляє про своє співчуття до них. Хоч сам у тяжкім горі, відкриває серце до горя чужого народу. Зламання бадьорої вдачі, вичерпання сил, притуплення гарячого й ніжного чуття ні в оцій, ні в пізніших поезіях, написаних в Орську, не видно. Навпаки, туга за рідним краєм робить поета неначе ще більш вразливим на красу України. Образи, мальовані в памяті, виходять немовби ще більш одуховненими, ніж малюнки:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похолилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти./341/

Контури й барви краєвиду зливаються тут з віруваннями народними у якусь прегарну поетичну мрію.

Так само другий образ:

Село! – і серце одпочине.

Село на нашій Україні—

Неначе писанка…/343/

…………………………

Сонце заходить. Гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люде, що одпочинуть.

А я дивлюся… і серцем лину

В теплий садочок на Украіну./352/

Все, чим гарна українська земля, небо, природа, люди, побут, постає тепер перед безталанним поетом у повній величі, мов щось найдорожче в світі, найсвятіше, єдине та втрачене навіки.

І, читаючи оці думки, ми маємо враження, немов поет наперекір долі те, що втратив у житті, творить у пісні. Втираючи невільницькі сльози, він згадує своі давні, благі літа:

Де, як, коли і що робилось?

Було що справді, а що снилось,

Які моря перепливав!..

І темний гайок зелененький,

І чорнобривка молоденька,

І місяць з зорями сіяв,

І соловейко на калині

То затихав, то щебетав,

Святого бога вихваляв,

І все то, все то в Україні!/357-358/

А згадавши, поет мав одне-однісіньке бажання:

Коли –небудь

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті,

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принесте і положити

На дніпровських горах./358/

Поет постійно відчуває звязок з рідною землею, виявляє гарячу синівську любов до неї. У далеких пустельних степах Шевченко прагнув, щоб хоч «крихотку землі із-за Дніпра» його святого «святії вітри принесли»./348/ Співець-патріот, співець-мученик, співець-засланець мріє ще повернутися на кохану Україну, подивитися на її зелені лани, вилити там своє горе:

Може, ще я подивлюся

На мою Украйну…

Може, ще я поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленими!

З темними лугами! /493/,—

пише Шевченко в поезії «Лічу в неволі дні і ночі…»

А якщо це бажання не здійсниться, то хотів би, щоб хоч його “сльози”–твори долинули до України. Тоді йому легше буде спати вічним сном у далекій землі. Та все ж таки надія побачити Україну рятує поета від думки : “Жить не хочеться на світі “в цитованому вже вірші “Лічу в неволі дні і ночі”:

Ось для чого мушу

Жить на світі, волочити

В неволі кайдани !

Може ще я подивлюся

На мою Украйну./493/

Шевченків образ України – водночас і глибоко ліричний, і соціально – викривальний (щодо тогочасного ладу), образ історично конкретний (там, де поет малює картини життя, соціальні обставини, як, наприклад, у автобіографічних поезіях, або народні характери, як у варіаціях на на народнопісенні мотиви) і разом з тим гранично узагальнений (особливо там, де поет виливає свої почуття до батьківщини). Власне, це образ її народу в його сучасному і минулому.

Заслання, примусова розлука з рідним краєм, безперечно, загострили патріотичні почуття поета. Ностальгією, спогадами про Україну, роздумами про долю її народу пройнята більшість ліричних творів цього періоду. Не випадково слово «Україна»—одне з найчастіш вживаних в його тогочасній поезії. Як не випадково й те, що саме в ті роки написано такі шедеври патріотичної лірики, як «Мені однаково, чи буду», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Сон» («Гори мої високії»), де почуття саможертовної любові до батьківщини висловлено з такою силою пристрасті, що до них важко підшукати аналогії і в ранішій творчості Шевченка, і у світовій поезії. Пригадаймо хоч би рядки вірша «Сон»:

Я так ії, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!/355/

Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався хоч як угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, ії сіл, ії зелених ланів, степів з могилами, ії народу:

І ніби сам перелечу

Хоч на годину на Вкраїну,

На неї гляну, подивлюсь,

І, мов добро кому зроблю,

Так любо серце одпочине.

Після повернення з заслання в 1857 році з'являється Шевченкова поема Неофіти. Любов творить—ненависть руйнує. Щоб ворога полюбити, треба йому простити його гріхи, треба забути кривду, яку він нам заподіяв. Поет навчився ціеї високої штуки, цього мистецтва над мистецтвами у важкій школі життя, в довгім перебуванні на розмовах з самим собою. Очистився, став сущим християнином. До того й нас заохочує в поемі Неофіти. Правдиве щастя не дістається дешевою ціною, за нього треба заплатити інколи власною кров'ю, цілим своїм життям. Народ український дорого заплатив за своє