Р Е Ф Е Р А Т

НА ТЕМУ: Ю. Яновський (аналіз худ. творів)

Юрій Яновський посів місце серед найвизначніших майстрів української літератури романом «Вершники». Але без «Чотирьох шабель» не було б і «Вершників».

Романом «Чотири шаблі» письменник відкрив нові ідейні та по-етичні горизонти українського літературного романтизму і назав-жди пов'язав його з творчим методом соціалістичного реалізму.

Творчість Яновського — автора «Чотирьох шабель» і «Вершни-ків» — була співзвучна пафосу революційної боротьби пролетаріату, пафосу соціалістичної революції.

А. В. Луначарський писав у 1926 році: «Революція смілива. Вона любить яскравість... Вона охоче приймає ті розширення реалізму, які, по суті, лежать в її царині».

Це були вже не прогнози, а узагальнення тоді ще не багаторіч-ного, але змістовного досвіду української літератури. На цей час мож-ливості «розширення реалізму» достатньо визначились, щоб говорити так упевнено про їх зв'язок з романтикою і романтизмом. Наступні півстоліття літературного розвитку показали, що романтизм у українській літературі не був короткочасним спалахом, що він не згас ї після того, як гуркіт руйнування старого світу змінився трудовими ритмами епохи соціалістичного будівництва. Романтика лишилась і як суттєва сторона самої природи, внутрішньої структури мисте-цтва соціалістичного реалізму, вона живе і як духовне начало, як сила, що формує стильову романтичну течію в усій радянській літе-ратурі.

Мудрість класиків української літератури виявилась і в тому, що вони своєчасно розгадали безплідність спроб поставити романтизм на службу реакційним націоналістичним ідеям, декадентським на-строям і побачили в ньому ще на світанку пролетарського руху ре-волюційну енергію і гуманістичну спрямованість.

Їхня критика ідей реакційних романтиків, антисуспільності дека-дентів не була боротьбою проти романтизму взагалі. Ні, Іван Франко і Леся Українка створили національну традицію української роман-тичної поезії, пов'язаної найміцнішими узами з визвольним рухом пролетаріату. Леся Українка відзначила, що «реалізм і романтизм єднаються в лиці одного автора на тисячі прикладів у всіх літера-турах, і се зовсім законне єднання». А Михайло Коцюбинський, як пригадує про це Горький, бачив у романтизмі чи не найбільш відповідну форму для вираження заповітних прагнень та ідеалів людства: «Демократія завжди романтична, і це добре, знаєте! Адже романтизм — иайлюдяніший настрій; мені думається, що його куль-турний смисл недостатньо усвідомлено. Він — перебільшує, авжеж! Та тільки ж бо він перебільшує добрі начала, засвідчуючи цим, яка велика жадоба добра в людях». Саме таким розумінням «культур-ного змісту» романтизму можна пояснити його місце у власне ре-алістичних творах українських прозаїків, які пов'язували ще до Жовтня завдання літератури з ідеями революції і соціалізму, їхня проза була «реалістичною, а разом з тим піднятою на крилах ро-мантизму». У такому типі поєднання романтизму з реалізмом ба-читься один з найважливіших моментів процесу формування соці-алістичного реалізму в дожовтневій українській прозі. Не випадково і перші відгуки на перемогу Жовтня були в усіх літературах народів СРСР саме романтичними. В українській поезії Жовтень зумовив небачений злет романтизму. За всіх індивідуальних відмінностей майже всі українські радянські поети першого покоління — полу-м'яні провісники Жовтня. Василь Чумак, Василь Блакитний, Павло Тичина, Володимир Сосюра, їхні послідовники і продовжувачі 20-х. років були переважно романтиками.

Чи в цьому фарватері розвивалася творчість Яновського, автора романтичних поезій, новел і оповідань, повістей і романів, написа-них раніше від знаменитих «Вершників», які, на думку Павла Тичи-ни, стали у свій час патентом зрілості української прози?

Так, саме в цьому. І тільки так можна вірно осмислити творчий шлях видатного українського романтика, місце роману «Чотири шаб-лі» в творчій еволюції Юрія Яновського, а разом з тим його роль у розвитку традицій українського романтизму після великого Жовтня.

Розвитку романтичних традицій в українській радянській літера-турі заважало спочатку невірне розуміння (переважно в літератур-ній критиці) романтизму як напряму тільки протилежного і тільки ворожого реалізму. Ніяких компромісів з романтизмом,— писав один з провідних тоді українських критиків,— ми не припускаємо. Ми бу-демо проти нього боротися, як проти ідеалістичної концепції в літе-ратурі... Чому ми виступаємо проти романтизму? — запитує другий і пояснює.— Як відомо, романтизм здебільшого протиставляє індивідуальність колективу, в більшості романтики заперечують дійс-ність... Романтичний стиль неспроможний на сьогодні дати об'єктив-но-художнє висвітлення нашої доби.

Проте література розвивалася не за цими визначеннями критики. І багато хто з перших радянських прозаїків свідомо пов'язав свою творчість з романтичним напрямом. Один із них заявив, наприклад: Якщо я... і не зовсім романтик, може,— то, в усякому разі, дуже їм співчуваю... Романтизм може бути цілком революційний, цілком су-часний, глибоко споріднений з нашою добою. Наша ж бо доба має часом і яскраві вияви... А скільки вона знає ситуацій, що так і ваб-лять перо романтика.

Українські літературознавці цілком слушно пов'язують з роман-тичною течією ранню прозу Григорія Епіка, Олександра Копиленка, Олеся Досвітнього, Івана Дніпровського і навіть Андрія Головка, хоча майже кожний з них міг би, як цитований вище Гордій Коцюба, сказати: «А втім...— я все-таки реаліст».

Та лише найпрозорливіші з критиків побачили у тяжінні ранньої української радянської прози до романтичного стилю не тимчасове й скороминуще віяння, а ознаки самоутвердження однієї з двох ос-новних її стильових течій. Стилістично, очевидно,— писав тоді О. І. Білецький,— художня проза і далі буде йти визначеними двома шляхами. Один, зміцнений традицією, шлях ліричної повісті-рапсодії, з інтродукціями й фіналами, з переходом ритму на вірш,