Творчі пошуки Ю. Яновського починались і проходили в складних обставинах суперечок про романтизм, в яких складалося нове об-личчя романтизму в українській прозі, сповненій пафосу перемоги Жовтня і усвідомлення великої її ролі в майбутньому українського народу й української національної культури.

Соціальна революція, писав Маркс у своїй праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», «може черпати свою поезію тільки з май-бутнього, а не з минулого».

Нема сумніву в тому, що поняття «поезія» в цьому висловлюван-ні об'єднує все мистецтво і його громадянський пафос.

В українську прозу пафос революції і соціалістичного майбутньо-го увійшов з романами Юрія Яновського «Чотири шаблі» і «Верш-ники». У цьому розумінні він є і продовжувачем великих традицій, і зачинателем нового етапу, основоположником нового типу роман-тизму української художньої прози. У романі «Чотири шаблі» бага-то переконливих тому доказів.

Уже в ранніх віршах, новелах, оповіданнях і повістях Ю. Яновського тема революції — головна, а її учасникам віддані всі його симпатії.

Перемога революції створила умови для відродження романтиз-му: небачений за розмахом рух багатомільйонних мас, які піднялися на її захист, їхній самовідданий героїзм у боях громадянської війни — все це перекривало знайомі й мислимі масштаби і, здавалося, пере-вершувало можливості реалістичної образності художнього відобра-ження.

Герой «Роману Ма» Рубай — командир бронепоїзда «КІМ» (Ко-муністичний Інтернаціонал Молоді) — б'ється проти денікінців. Його друг — Крига — комісар повстанського полку імені Комінтерну. У по-вісті «Туз і перстень» той же Рубан разом з двадцятьма чотирма бій-цями захищає цукровий завод «імені товариша Лібкнехта» від на-паду петлюрівських бандитів. Герої повісті «Байгород» повстають проти банди анархістки Марусі, яка захопила місто. Вони звільняють його від грабіжників, котрі зазіхають на те, що бангородці вже «реквізували і записали в фонд Республіки».

Деякі літературознавці несправедливо звинувачували Ю. Яновського в тому, що він нібито однаковою мірою романтизує і позитив-не, і негативне, оточує ореолом героїзму те, що треба прославити й увічнити, і те, що треба засудити й знищити.

Ні, не романтизував він все безтямно, аби воно тільки було б «зовні пишне, декоративне». От як змалював він, наприклад, саму Марусю — особу, мабуть, найбільш «пишну і декоративну» серед анархістів того періоду; «Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима — вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось-ось наче розірвуть штани галіфе. Френч, начеб і великий роз-міром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять». Молодчиків з її загону автор лише один раз називає, та й то іро-нічно, «-братами-розбійниками», але частіше — «бандитами», а в ха-рактеристиці їхньої поведінки біля слова «хоробрість» стоїть «нахаб-ство». Яновський уже тут свідомо руйнує романтичний ореол анар-хії, не відмовляючись від ще більш прямих засобів, щоб розвінчати бандитів-анархістів, посадити їх у калюжу й викачати у прозаїчному болоті.

Засоби піднесеної романтики використовуються звичайно лише при зображенні справжніх героїв революції, борців за встановлення Радянської влади, а також у характеристиках цієї героїчної епохи. «Байгородське лицарство зліталося, мов орли»,— скаже Японський про тих, кому він безроздільно віддає свої симпатії. «...Теперішні наші дні,— говорить герой цієї повісті,— недосяжною романтикою слі-питимуть прийдешніх...»

Така різка відмінність засобів зображення наявна і в інших тво-рах молодого і ще недосвідченого автора.

Герой «Роману Ма» — цього романтичного гімну революційної мужності — червоний комісар Рубан безкомпромісно відданий рево-люційному обов'язку, а шпигунство Ма показане як участь у жорсто-ких злочинах. Це вона заманила трьох червоних розвідників і пере-дала їх у руки ворогів. «Один із них не був ще трупом, але мав уже для цього всі візи на своєму мандатові й на грудях.

Не треба розповідати про ці візи. Завжди буває, що люди вміють краще хижаків різати живих людей. Ці візи були — неохайно зроб-лені начерки зір, назва Республіки й прізвища Вождів. А розвідники були трупами від начерків гострими ножами!» Тому-то смерть Ма від руки Рубана подана у повісті як заслужена кара.

І все ж, зображуючи Ма, особливо ще не розгадану, не викриту, автор зізнається в своєму намірі «топтати романтичні полині», їх пахощами сповнений і заспокійливий естетсько-романтичний епілог повісті: «Невеличкий горбок у полинях завжди приваблює до відпо-чинку. З землі росте біла гірка полинь і нагадує любов тієї, що ле-жить під горбом».

Та весь цей лірико-романтичннй супровід створений лише для того, щоб показати любов Ма, те почуття, в якому вона ще лишається лю-диною і яке тільки й могло б дати інше вираження її «диявольській» красі. Ма не відмовлено в людському, як не відмовив у ньому Борис Лавреньов білогвардійському поручикові Говорусі-Отроку («Сорок перший), показавши його любов до дівчини-червоногвардійця. Але й у Ю. Яновського, як і в Б. Лавреньова, немає жодних намірів ста-вити поруч це людське з тим нелюдським, що роблять вороги рево-люції.

Звичайно, романтичні засоби тут ще мають неприховано книжний характер, вони позначені одночасно і естетством, і несмаком роман-тичних штампів. Але в них немає спроби прирівняти злочин до ге-роїзму.

Першим великим художнім досягненням Яновського став роман «Чотири шаблі». У цьому творі, позначеному яскравою самобутньою оригінальністю, романтизм уперше