Сім «пісень», які складають роман,— це «хроніка героїзму вико-нання», «хроніка найвищих пунктів задуму» революції. «Автор узяв показувати тільки героїку виконання. Без психологічної балака-нини. Ця книга фіксує пафос виконання, волю до здійснення наказів революції на окремих ділянках» *.

Чи правомірний такий підхід до відображення революції, грома-дянської війни? Цілком. І тим більше — в творах героїчного епосу, в романтичних творах.

Вдивімося пильніше в образи і силуети, що нестримною лавиною мчать по сторінках роману Яновського, вслухаймося в пісню, що пе-реможно звучить з цих сторінок. Це пісня про партизанську повінь на Україні, яка ввібрала течії різноманітного політичного забарв-лення. Але Яновський цілком віддав свої симпатії лише тій з них, яка виступає під червоним прапором пролетарської революції. Він показав, як відбувається злиття стихійного протесту народних мас проти віковічного класового гноблення із свідомою боротьбою за пе-ремогу революції, як героїзм народних мас стає вираженням їхньої історичної свідомості, як ця на початку «метушлива отара замість війська» перетворюється в добре організовану армію, яку «Шахай побудував так, щоб у кожну хвилину прийняти до лав нові й нові партизанські сотні. Залізні каркаси полків, сотень та батарей було розраховано, вони не ламалися й не гнулися, коли знаходились зайві завзяті бійці для сотень, батарей і полків. Чужі люди ставали част-ками армії, вони швидко ставали солдатами, дисциплінованою маши-ною ентузіазму».

Такій армії під силу вже не лише партизанські наскоки, але й доб-ре продуманий бій з регулярною армією французів-інтервентів. Ша-хай обіцяє «розтрощити» ворожу силу, забрати танки і гармати, ви-йти до окупованого узбережжя Чорного моря, щоб потопити де-сантні кораблі.

Чи це не гімн організації і дисципліні, впливу організованого і свідомого ядра, скажемо точніше — ідейного авангарду на неоргані-зовану масу!

Не випадково ватажком і командиром партизанської армії стає робітник—шахтар Шахай. З того ж шахтарського племені й най-ближчий йому за духом командир кавалерійської бригади Остюк. Він же й комісар.

Анархісти намагаються (і напочатку не без успіху) використати стихійні сили руху в своїх інтересах, їм вдається одурманити своїми ідеями властолюбного партизанського командира Марченка, що під-нявся на гребені селянської стихії. Але Шахай, спираючись на віддані справі революції сили руху, домагається вигнання анархістів, знищення чорних прапорів анархії.

Шахай перевищує Марченка насамперед тим, що виразно бачить і твердо знає мету руху. Командир партизанських кіннотників, а по-тім комдив Остюк говорить, що Марченко, який «вивісив скрізь чор-ні прапори», «не знає, куди нас вести». Шахай знає. «Тепер,— гово-рить він бійцям і командирам,— я прийшов повести вас туди, де з'явився вже ворог! Він погрожує нам і нашій країні, він хоче повер-нути панську сваволю і каторжне життя». І незабаром дивізія, ду-шею якої він стає, героїчно б'ється під червоними прапорами проти денікінців та іноземних інтервентів.

Стихійність засуджена в романі нещадно, Шахай веде проти неї послідовну боротьбу, знищуючи її засобами, характерними для того часу. Він наказує розстріляти «барахольників», домагається вигнан-ня анархістів — ідеологів «розгулу стихії», карає квартир'єра Єсіко-ва за самосуд. За те ж саме покараний у романі й Марченко: незва-жаючи на великі бойові заслуги, Марченка «судив трибунал за самовільні розстріли і відібрав партизанську армію,— його врятував від шльопки тільки Шахай».

Повідомляючи про це, автор не бере під сумнів справедливість вироку. У шостій «пісні» Марченко відвідує рідне село і бачить, як діти грають у війну: кожний з них хоче бути схожим на Шахая, на-віть під час ігор у них не виникає бажання бути такими, як Марчен-ко, чиї діла зазнали всенародного осуду.

Шахай воює самостійно, не маючи зв'язків, в силу обставин, з ос-новними частинами Червоної Армії і командуванням Південного фронту. І в цьому його біда, а не провина. Не винен же був герой «Залізного потоку» Серафимовича Кожух у тій ізольованості його війська, яка припинилася тільки з проривом ворожого оточення і ви-ходом на з'єднання з частинами Червоної Армії. Шахай теж в ото-ченні. Саме тому він, за його ж словами, «загубив нитку», яка з'єд-нувала його з містом, з керівництвом. І лише внаслідок останнього бою його дивізія, повідомляється у фіналі четвертої «пісні», «прорва-лася за вороже кільце». Ще напередодні цього бою Шахай так гово-рить про його мету, звертаючись до бригади кіннотників: «Товари-ші! Сьогодні ми мусимо пробитись до своїх». Увесь задум останнього бою, вся його тактика полягала в тому, щоб навіть ціною бригади кіннотників Галата, яка мала взяти на себе головний удар ворога, пробитися «крізь послаблений фронт» і з'єднатися «з армією», звичай-но ж — з Червоною Армією. Іншої армії, яка б воювала за револю-цію, не було.

Шахай аж ніяк не думає про себе, як про отамана на місці, не робить з себе влади, що «вирішує всі українські питання». Він лише воює з ворогами революції. І при цьому усвідомлює свою армію частиною велетенської сили, яка б'ється за Радянську республіку. Це видно хоча б з того, що після одного з найбільш кривавих боїв «Ша-хай на своєму Сірому повернувся до станції. Йому прийшло на дум-ку, що треба сповістити столицю і людність Радянської республіки про свою перемогу».

У романі згадується про зв'язок Шахая з «головою місцевого за-пілля».