Саме так написано роман «Чотири шаблі», і саме тому сім його частин називаються «піснями», прозовому тексту тут передують вір-ші, та й сама проза, що йде за віршами, тяжіє до пісенно-ритміч-ної організації. Особливо характерними щодо цього е батальні кар-тини. Деякі епізоди боїв під Успенівкою змушують пригадати рядки «Іліади» про битву під стінами Трої. Природно входять у пісенно-епічну структуру роману поетичні паралелізми, взяті з українських народних дум і пісень: «На пісках росте вощанка менша; на воді—* конюшина біла, ситник ясноплодий, осока.., а слава людська росте з єдності та відваги!» Вірші, якими починається кожний розділ («пісня») роману, є не лише сполучними ланками, а й ліричними інт-родукціями до героїко-романтичного епосу цих розділів.

Трохи по-іншому написано три останніх (п'яту, шосту і сьому) «пісні» роману. Та й кожна з них не утворює з двома іншими тієї емоційно-стильової єдності, якої домігся автор у чотирьох перших. У цьому можна вбачати недолік роману. Але не слід забувати, що ї життєвий матеріал цих розділів зовсім інший: герої твору показа-ні в умовах, що склалися в перші роки після громадянської війни. Автор прагнув розповісти про них у тому самому «ключі», що і в перших «піснях», але на нього чекали труднощі, до яких він ще не був готовий.

Новий матеріал вимагав інших модифікацій стилю, але їх ще не було в творчому арсеналі письменника. Виникла потреба в нових пошуках, нових експериментах. Вони були не в усьому вдалими, і знову ж таки це позначилось на самостійності, оригінальності, які інколи поступалися місцем наслідуванню книжним зразкам. Але відсутність єдності відбилася не на задумі, а самє1 на вико-нанні. Задум тут цілісний — показати, що героїзм не відходить із життя разом з переможним завершенням революції і громадянської війни, що він притаманний і трудовим «будням» нового творчого пе-ріоду. І тому героїчній особистості не загрожує ні нудне животіння, ні безславна смерть. Треба лише знайти своє місце в цих «буднях», у цьому великому творенні.

Герої роману шукають, кожний по-своєму, це місце. У п'ятій «пісні» зображений колишній партизанський комдив Остюк. Він тепер дипкур'єр Радянського уряду в Парижі. Важко йому: «Місто затискало в лапах Остюкову степову душу, обламувало його крила і обмежувало розмах очей». Замріявшись, переноситься Остюк в рідні степи і часто бачить себе на коні, в галіфе й шапці-кубанці, брязкіт шабель своєї кавалерії чує він. І в Парижі він лишається солдатом революції. Майбутнє людства уявляється йому в променях її перемоги, під її прапором, який підняв над світом Великий Жов-тень. Перемога революції для нього — інтернаціоналіста — уявляє-ться найближчою і найвищою метою людства: «Нам по дорозі з кожною країною, котра вивісить червоного прапора... Всі нації борю-ться у нас за одне діло — і це діло є вищим за інтереси окремих на-цій».

Ідея розвитку національної культури в романі пов'язується з соціалістичним перетворенням і розквітом країни, побудовою нових заводів, з «машинізацією важкої степової роботи», з незламним со-юзом пролетаріату і селянства.

Різними життєвими шляхами йдуть тепер герої Японського, але всі вони приходять до спільної мети. В останній (сьомій) «пісні» вони знову разом, вони знову шахтарі (як можна гадати — на шах-тах Караганди, де в 1930 році, коли Яновський ще працював над ро-маном, саме й почався промисловий видобуток вугілля) і знаходять себе в праці. Тут вони навіть не командири, а звичайні вибійники, але їм притаманна колишня міра відповідальності. «Комуністи, на-перед!» — з цим гаслом ідуть вони тепер працювати так, як раніше іішли на смерть.

Звичайно, все це дається їм не так легко. Складність переходу героїв громадянської війни до мирного, творчого життя аж ніяк не була вигадкою автора. І все ж він зрозумів, що ці сторінки викли-чуть насторожену увагу критиків, а тому вважав за необхідне у «Післяслові» до роману написати таке: «В громах 1 дзвонах, у бряз-коті шабель народжувалися герої роману. Клинки, кулі, набої убивали порожнечу біля їхніх тіл. Герої вийшли і жили. Та минули бої, дехто став серед втомної, пустельної, самотньої тиші. Вона важка, може. Ба, не треба її класти на карб авторові, що знає ціну справж-ній бадьорості. І герої з'єднуються знову для боротьби». Іноді вони відчувають то більше, то м-еяше розчарування, песимістично ви-словлюються про своє місце серед людей, скаржаться на те, що сла-ва їхніх подвигів розвіялася, здається, безслідно... Але все це пере-борюється високим почуттям відповідальності комуністів, усвідом-ленням обов'язку бути в авангарді: «Комуністи, наперед!» Та й сла-ва їхня, як виявляється, не забута. Імена героїв живуть у народі.

Віддаючи належне авторові роману, можна, проте, зауважити, що його герої б'ються з денікінцями та іноземними інтервентами, а боїв з куркульсько-петлюрівськими бандами, що виступали під ворожими народові гаслами українського буржуазного націоналізму, ми не бачимо. Українське селянство показане тут без чіткої класової дифе-ренціації, яка тоді безпосередньо відбивалася на виборі селян, «з яким іти полком, в якому таборі боротися й бороти». Але це