синтаксисом та еквілібристикою слів. Автори спогадів неодноразово вказували, що Оскар Уайльд був неперевершеним майстром розмови. Слово для нього було магічним інструментом впливу на душу людини. Ось як описував своє враження від спілкування з письменником один із його сучасників: «Як його розмова скидалася на гру сонячного водограю! Він підіймався у повітря, постійно змінюючи обриси, але завжди в ньому виблискували відтінки веселки, і коли здавалось, що ви зуміли схопити обриси того або іншого струменя, він зникав, і на його місці іскрився новий, і ви насилу могли пригадати кількома миттєвостями по тому, який вигляд мав той, перший, який так вас причарував. Як і всяку розмову, її неможливо відтворити, тому що жест і тембр голосу відіграють у ній провідну роль - вони були головним засобом, за допомогою якого Уайльд виражав свій дух».
Легко помітити, що герої Уайльда багато чого «перейняли» від їхнього творця в мистецтві красномовства. Тут найближчою автору постаттю є лорд Генрі Уоттон. Як і Уайльд, він - майстер парадоксів. Більшість із них мають самостійну вартість і заслуговують на те, щоб їх включили до антології англійської афористики. Наприклад: «Трагедія старості не в тому, що людина стара тілом, а в тому, що вона молода душею»;
«Я виявив, що зрештою є тільки дві категорії жінок:
звичайні і підмальовані. Звичайні - дуже корисні. Якщо вам треба набути репутації, досить лише запросити таку жінку повечеряти з вами. Друга категорія жінок - дуже чарівні. Але вони припускаються однієї помилки: підмальовують себе тільки для того, щоб виглядати молодими»; «Які нісеніття плетуть у нас про щасливі сім'ї! Чоловік може бути щасливий хоч би з якою жінкою, аби лиш він й не кохав».
Лорд Генрі бездоганно володіє усім репертуаром інтонаційного забарвлення мови, паузами, переходами тонів, і тому його слова бринять як солодка музика, «як у віоли чи лютні». Інтелектуального блиску і магічного звучання надають промовам лорда Генрі, інших героїв, авторським відступам несподівані й мальовничі метафори, порівняння, епітети, які поєднуються з явними або прихованими цитатами та посиланнями на персонажів літературних творів, історичних діячів, письменників, архітекторів, художників, музикантів, композиторів, скульпторів. Часто вживаються традиційні для поетичної мови імена міфологічних персонажів та назви фантастичних істот (сирени, титани, корибанти, дріади, гіпогрифи). Легко відбувається перехід з англійської на інші мови: французьку, латину, німецьку.
У деяких епізодах, особливо в описах, Оскар Уайльд демонструє володіння всіма новітніми досягненнями у галузі поетичної мови, розробленими французьким символізмом. Переконливим свідченням цього є опис нічного Лондона, безпосередньо після вбивства Безіла Голуорда Доріаном Греєм. Міський краєвид передає ті жахливі емоції, які переповнюють героя. Доріан стоїть на балконі і бачить у небі міріади зірок, які нагадують розкритий хвіст павича. Він дивиться вниз і помічає відблиски вогнів, чує вигуки п'яної жінки, її різкий і хрипкий голос. Уся моторошна сцена подається в голубому світлі газових ліхтарів, що мерехтять на вітрі, і тільки чути, як риплять «залізні гілки дерев». У цьому описі звуки, кольори, освітлення зливаються в єдину огидну симфонію - точний відповідник того, що відбувається в душі персонажа, який щойно скоїв жахливий злочин.
Роман літературний чи інтелектуальний? Ще одна важлива художня особливість уайльдівського твору - тісний зв'язок історії Доріана Грея з найвідомішими шедеврами світової літератури. Складається враження, що, імпровізуючи, Оскар Уайльд, свідомо чи несвідомо, посилався на них або їх згадував. Майже кожний найважливіший фабульний мотив роману має тривалий родовід. Тому «Портрет Доріана Грея» нерідко називають «літературним романом». Скажімо, мотив таємничої залежності долі людини від її портрета чи іншої речі, яка дає їй містичну владу над світом і, в свою чергу, робить своїм рабом. Такий мотив розроблявся у «Мельмоті-мандрівнику» Ч.Р.Метьюріном, «Дивовижній історії Петера Шлеміля» А.Шаміссо, «Шагреневій шкірі» О. де Бальзаком. Досить багатий спектр асоціацій викликає і мотив подвійного існування героя, який має одне - моральне - обличчя для людей і зовсім інше - огидне - для себе. Цей мотив був одним із центральних у романтизмі (вірші А. де Мюссе і Г.Гейне, проза Е.Т.А. Гофмана, А. Шаміссо і Г.К.Андерсена), а також у таких відомих сучасників О.Уайльда, як Р.Л.Стівенсон («Дивовижна історія доктора Джекілла і містера Хайда»), Дж.Конрад («Таємний спільник») і Р.Кіплінг («Мрія Дункана Пареннесса»).
Часто історики літератури коментують походження пари «вчитель (точніше, «лжевчитель») — учень», яка має таке велике значення для розвитку всього ідейного плану роману. Стосунки між лордом Генрі Уоттоном і Доріаном Греєм розвиваються за схемою, відомою з часів стародавніх греків. Ще Арістофан у комедії «Хмари» відтворив подібну ситуацію: Сократ, який, на думку автора п'єси, був головою софістів, тобто представників фальшивої мудрості, навчає своїх слухачів безглуздих і неморальних принципів поведінки, за якими ті потім живуть. Аналогічну пару створив улюблений Уайльдом Бальзак: його Вотрен спокушає недосвідчених Ежена де Растіньяка і Люсьєна де Рюбампре.
Цікаво, що навіть сама назва твору «Портрет Доріана Грея» викликає асоціацію, пов'язану з романом «Ві-в'єн Грей» іншого кумира Уайльда - Б.Дізраелі, чиї описи засобів просування вгору активно й успішно використовував молодий ірландець. Та й сам Доріан постає ще одним варіантом численних естетів і денді, образи яких старанно виписували письменники в різних країнах Європи («Пелем, або Пригоди джентльмена» Е.Бульвер-Літтоиа, «Про дендизм і Джорджа Брамме-ла» Барбе д'Оревільї та, звичайно, «Навпаки» Ж.К.Гюісманса, книга, яку подарував лорд Генрі Уот-тон своєму «учневі»).
Проте безліч асоціацій із витворами словесного мистецтва в жодному