Саме таким є Олесь Гончар. Йому не потрібно бу< ло «ходити в народ», педантично «вивчати» закони рідної української мови або з допомогою стеногра-фістки записувати «для пам'яті» українські пісні, історичні думи, легенди, повір'я. Плоть від плоті і кров від крові свого народу, він народився І виріс у слободі на Полтавщині, з дитинства спізнав не-легку працю землероба, назавжди полюбив политі потом батьків і дідів поля, зелені переліски, тихі, отінені плакучими вербами ріки. на все життя за-пам*ятав незрівнянні за мелодійністю прекрасні пісні свого народу і м'яку, чарівну його мову.

До Великої Вітчизняної війни юнак Гончар учився Друкував в українських газетах та журналах визволявся від фашистського іга та як ішов визво-ляти інші народи світу.

Мені випало щастя завідувати в газеті саме літе-ратурним відділом. Я мав можливість підбирати матеріал, упорядковувати його, подавати до набору й перечитувати набране. Це були найприємніші дні, коли я, виконуючи свій редакторський обов'язок, водночас читав улюблені твори!

За кілька років після цього мені випало щастя повернутися на Україну, в столицю Української Ра-дянської Соціалістичної Республіки, у наш золото верхий Київ. Тут я, ставши членом СПУ, вже мав змогу не тільки читати твори улюбленого письмен-ника, літописця величних подвигів, але й зустріча-ти його самого. Саме тоді, коли я оселився в Києві 1959 року і став членом СПУ, ми обрали Олеся Гон-чара головою нашої письменницької організації, і на цьому посту ми бачили його аж до 1971 року. А далі — його діяльність поширилася на всю Укра-їну, на весь Радянський Союз. Він же й неоднора-зовий делегат з'їздів Компартії, і кандидат у члени ЦК КПРС, і депутат Верховної Ради СРСР, а до того й голова Українського республіканського комітету захисту миру.

Але творчість Олеся Гончара не припиняється. За «Прапороносцями» пішов ряд нових творів, і се-ред них такі, як «Таврія», «Тронка», «Бригантина» та інші. До того ж цей прекрасний літописець подвигів стає уважливим спостерігачем нашого літе-ратурного життя. Проникливі його літературно-кри-тичні статті, етюди і різні виступи.

Таким блискучим є шлях письменника і громадя-нина, лауреата Ленінської премії, двох Державних премій і Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевчен-ка, шлях невтомного працівника. І, згадуючії про це, не можна не пишатися, серцем не радіти.

.Дорогами правди і миру

Пам'ять відновлює давній день. Рік 1965-й. Травень. Александр-плац у Берліні. Нас троє: Олесь Гончар, Іван Драч і я. Напередодні тут відкрився Європейський форум письменників. Радянська делегація велика. У ній представлені всі літератури народів нашої Вітчизни. «Письменники зобов'язані' спілкуватися, — сказав у вступній промові видатний німецький письменник Людвіг Ренн.— Якщо ми знехтуємо своїм кревним обов'язком, життя обмине нас».—

Спілкуватися — це означає, насамперед,— під-креслює Олесь Гончар,— незмінно дбати, щоб кож-ний твір збагачував інтелектуальний світ читача, прилучав його до животрепетних справ сучасності... А сучасність спражно воліє миру, миру і дружби між людьми доброї волі. Тільки так.

Тоді на Александрплац про це говорилося урив-часто, з вимогливою суворістю, а через день на за-сіданні форуму, виступаючи від імені радянської літератури, Олесь Гончар сказав про це з властивою йому рішучістю:—

Доля прогресу, доля цивілізації вимагає від нас, письменників, бути на передньому краї бороть-би за мир. Тільки так!

...Що таке для письменника час? Питання склад-не і далеко не дискусійне. Олесь Гончар, починаючи з Прапороносців» і включно до «Берега любові», веде своїх читачів невторованими шляхами прагнень героїв своїх романів і новел, дорогою пошуків, утвер-джуючи рятівну силу братерства будівничих ново-го світу, полум'яних борців за справу миру, в ім'я перемоги якої віддали своє життя двадцять мільйо-нів громадян нашої великої Вітчизни.

...В Спілці письменників молодий літератор Олесь Гончар заявився обпалений вогнями жорстоких боїв. Смаглявий, з не по літах зажуреним поглядом, з най-вищою солдатською відзнакою на грудях — орденом Слави, сержант Олесь Гончар, про котрого голова правління Спілки письменників Олександр Корній-чук з властивою йому письменницькою далекогляд-ністю тоді сказав:—

У сержанта Гончара в ранці маршальський жезл...

І, привітавши молодого колегу з вступом до Спіл-ки літераторів, показав йому, зніяковілому, на стілець між зичливо усміхненими Максимом Риль-ським та Юрієм Яновським:—

Сідай, Олесь, тут твоє місце.

І ті слова теж виявились пророчими,

В той далекий день молодий Гончар поклав на стіл президії Спілки письменників «Альпи» і «Го-лубий Дунай». Згодом з'явилася «Злата Прага» — і три книги вже стали «Прапороносцями» в реаль-ному і символічному смислі цього чудодійного

слова.

Отож, ще раз запитую себе: що ж е для письмен-ника час? Дні і ночі, довгі роки, по вінця заповнені клопотом і «чаклуванням» над тисячами сторінок паперу?.. А може, як писав Бальзак Теофілю Готьє:

«Муки, згага вічна і невтолима пізнання світу, і завжди брак часу, і завжди неспокій, чи ти ро-биш те, що треба...»

Життя довело, читачі це стверджують, Олесь Гон-чар робить те, що треба. Літературознавці і критики про це пишуть і писатимуть, але є критерій особ-ливо вагомий: думка читача. І знову ж — час ствер-див, вона на боці письменника Гончара, вона з ним, з його героями, вона для письменника найдо-рожча. Герої творів Олеся Гончара прагнуть миру і правди. Миру і правди прагнуть народи нашої Радянської Батьківщини. І для письменника це го-ловне, це вирішальне, коли він сідає за свій робочий верстат. А враження таке, що він ніколи не залишав його, хоча чимало днів віддано іншим справам, але оті інші справи є продовженням тієї ж невгасимої праці — думки, прагнення,