Багато років це невичерпне і прекрасне джерело окрилює і надихає творчість Олеся Гончара. Солдат, який боровся за незалежність і мир своєї Вітчизни зі зброєю в руках, став мужнім солдатом миру, доб-ре володіючи зброєю слова, слова, яке несе в собі спонтанний заряд могутньої сили «чуття єдиної родини», цього чудодійного і мудрого визначення сутності братерства радянських людей, проголоше-ного великим поетом нашого часу Павлом Тичиною.

Творчий неспокій — це природний стан справ-жнього художника. Він, цей неспокій, вимагає віч-них у своїй невтолимій спразі пошуків, які стають велінням громадянської совісті письменника.

Сьогодні в світі точиться великої напруги бороть-ба між злом і правдою. Правда, як справедливо сказав колись Фредерік Жоліо-Кюрі, крокує без віз. Вона не знає кордонів. Її не можна закатувати безжальним струмом електричного струму високої напруги, її не лінчуєш. Отож вона найстрашніша зброя для тих, хто сіє отруйні зерна розбрату і ра-сового шалу, хто виношує зловісну надію штовх-нути людство у прірву термоядерної катастрофи. Слово письменника мусить бути гартованою зброєю в помислах, серцях і пориваннях сотень мільйонів людей, які вибрали собі щасливу долю—мир і друж-бу, взаєморозуміння і співробітництво.

Слово Олеся Гончара — це виплекана в творчому горінні мужність, яка окрилює читача, зміцнює в його свідомості відчуття особистої причетності до всеперемагаючої справи будівників нового світу — світу без визиску і гноблення, який, народжений у Жовтні 1917 року. став надією людства.

Відповідальність перед читачами — високий обо-в'язок письменника. Олесь Гончар не раз підкреслю-вав це у публіцистичних виступах. Гаряче розу-міння такого почесного обов'язку він втілює в обра-зах героїв своїх творів.

Герої його ідуть дорогами правди і миру. їм не знайоме легке і безжурне життя. Бо ж дороги до утвердження миру не встелено пелюстками троянд. Це важкі і тривожні дороги, але мужні і справед-ливі. Вони ведуть до світлих, добрих обріїв — де лю-дина, просто неба, буде Людиною з великої літери, де Людина буде звучати гордо на всіх континентах планети, буде такою, як наша радянська людина, вихована славною партією комуністів.

...Бальзак писав Теофілю Готье, що справжній письменник увесь у своїх творах, його біографія — це біографія часу, а історія часу — це історія його життя.

Таким є в нашій радянській літературі письмен-ник Олесь Гончар — невтомний громадський діяч, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. І це тільки одна з віх його багатогранного життя — жит-тя творчого, насиченого радощами і тривогами на-шої доби.

Кредо цього творчого життя справедливо буде визначити мудрими словами Павла Григоровича Тичини з його вірша «Чуття єдиної родини»:

Глибинним будучи і пружним, чужим і чуждим рідних бродів, я володію арко-дужним перевисанням до народів.

У цих словах викристалізована велична, впли-вова сила нашої багатонаціональної радянської літе-ратури, літератури миру і життя. І цю літературу, окрилену великими ідеями комунізму, творить зі своїми побратимами ЇЇ видатний майстер слова — Олесь Гончар,

НЕБОВИЙ КЛЮЧ

Олесь Гончар—письменник, якого люблять іноді, здається, за саме звучання його імені, В цьому немає нічого образли-вого. Бо багатьох читають, навіть не запам'ятовую-чи імен. Схоплюють сюжет, конструкцію твору, бо там нічого іншого й немає, відсутнє те найголовні-ше, що називаємо живою душею мистецтва.

Популярність Гончарева і письменницька, і гро-мадська, і суто людська сягає таких розмірів, що не може бути й мови на чиєсь монопольне володін-ня письменником: його знають тисячі людей, кожен міг би щось розповісти про нього, згадати, поді-литися враженнями. Автор цих нотаток теж нале-жить до отих тисяч, у нього теж назбиралося чи-мало спогадів, починаючи від не дуже мирного обговорення Гончаревої новели « Модри Камень» в Дніпропетровському університеті восени 1946 року до багатолітнього співробітництва з Олесем Терен-тійовичем у правлінні Спілки письменників Украї-ни. Але хочеться сьогодні говорити про інше, про найсуттєвіше: про творчість Олеся Гончара.

В передмові до Гончаревого одно-томника, виданого «Дніпром» до п'ятдесятиліття Олесевого, я написав: «Віднині його знатимуть і цікавим буде все, що він напише, на нього покла-датимуть найбільші сподівання, і він їх виправдає».

Так, він виправдає ці сподівання, а його твори з кожним роком мовби набуватимуть масштабності, не віддалятимуться від нас, а виростатимуть до символічних узагальнень, і стосуватиметься це не тільки таких його книжок, як незабутні «Прапоро-носці», але навіть невеличких новел і передовсім першої з надрукованих по війні «Модри Камень».

«Померкло, стерлося все, навіть те, що звуть неза-бутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне? Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній ча-рівності. Бачу вже Їх не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ». Оцей «небовий ключ» став ніби своєрідним музичним ключем до всієї творчості Гончара, про яку, повторюючи його ж слова, можна сказати: «Тут—багато сонця».

Новела «Модри Камень» опублікована була в жур-налі «Україна» понад ЗО років тому. 1946 року. Понад три десятиліття читачі з непослабною увагою стежать за творчістю Гончара, ждуть з нетерпінням кожного його твору. Все прочитується вмить, бук-вально поглинається, враження таке, що читач смакує кожним Гончаревим словом,— ось найвище щастя для письменника. Його романи «Прапоро-носці», «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка», «Циклон», «Берег