ВАРТІСТЬ НЕПЕРЕХІДНА,

То дорозі до Гончаревої квартири я ще раз, для певності, перегор-нув сторінки пам'яті. Що я знаю про Олеся Терен-тійовича? Начебто й немало. «Народився 3 квітня 1918 року в слободі Суха на Полтавщині»—це ще зі школи. Земляк. До того ж близький: наші райони, Кобеляцький і Новосанжарський,— плечем до пле-ча. Межують. Певне, тому й досі не спромігся побу-вати в родинному гнізді знакомитого сусіди. Воно завжди так: аби десь далеко, а то ж — під боком...

Пізнавав і одкривав я Олеся Терентійовича не одразу, поетапно, в міру просування по вибоїстій дорозі досвіду. Як інтересну і серйозну книгу. Ска-жімо, Пушкінів «Євгеній Онегін» читається і спри-ймається зовсім по-різному — в школі, в студентсь-кій аудиторії і в роки, коли ти вже осмислюєш роман з верховини пережитого, сам, без програмних уточнень і суфлерських нагадувань.

Так от, у школі, «характеризуючи образи» Шури Ясногорської, Юрія Брянського чи того ж Хоми Хаєцького, я споглядав Олеся Гончара на шанобли-вій дистанції, поза часом, поза всім отим, що, зреш-тою. наповнює людину натурою, окреслює її особу «во плоті». Він був для мене об'єктом вивчення у своїй класичній непорушності і хрестоматійній недо-торканності.

Це вже нині я з подивом відзначаю, що то дії авторові славнозвісних «Прапороносців» було колись тридцять літ. Далеко менше, аніж мені зараз.

Якщо поверхово поглянути на «послужний ре-єстр» Олеся Терентійовича (а він, той реєстр, досить солідний), може здатися, що чоловік народився у сорочці. Певне, чимало читачів, не втаємничених у біографії письменника з усіма ЇЇ крутими злама-ми та підводними течіями, так і думають.

Мушу розчарувати їх: життєпис Гончара вельми і не легкий і не простий.

Він рано залишився без матері. Рано (чотирна-дцяти літ, одразу ж по закінченні семирічки) пішов на свій хліб: обдарованого юнака, котрий ще в шко-лі брався до віршів, запросили до козельщанської райгазети.

З цього часу над молодим Гончарем, здавалось би, засяяла щаслива зірка. Він закінчив Харків-ський технікум журналістики (1937 рік), працював в обласній комсомольській газеті «Ленінська змі-на» і, нарешті, сягнув верховин своєї мрії: вступив до університету.

Справді, то був час сподівань і звершень. Все частіше його оповідання з'являються на шпальтах обласної і республіканської преси. Все уважніше до нього починають приглядатися літературні метри. Нарешті, 1941 року, виходить друком перша повість «Стокозове поле».

Так добре взялися сходи на його ниві, такий ще-дрий ужинок обіцяли вони, так гарно йшлося, як... не перед добром, кажуть у нас. Я далекий від цього обачного фаталізму, але ж сталося...

Війна потужністю в стонадцять мегатонн потряс-ла увесь світ аж до околиць його. Що вже говорити про нашу країну, якій долею суджено було стати епіцентром цього жахливого вибуху

Війна змітала цілі міста і села, вона диктувала свої жорстокі закони, знизивши вартість і вагу люд-ського життя до дев'яти грамів свинцю прицільної чи випадкової кулі. Важкі бомби й снаряди зру-шували і зміщували укладену мільйонами років структуру грунтів. Летіли шкереберть далекосяжні особисті й державні плани. Горіли в сплюндрованих квартирах мрії і сторінки недописаних романів та поем.

Так, війна потрясла і зрушила структуру грунтів уже, здавалось би, давно заснулих епох. Але ні на гран не похитнула структури нашого духу, наших ідеалів і принципів, освячених і освітлених Жовт-нем, зцементованих ученням великого Леніна.

Пізніше, у зверненні «До чеських читачів», що увійшло до празького видання його «Прапороносців», Олесь Гончар писав: «Думка про створення цієї книги вперше зародилася в Празі, в бурхливім трав-ні 1945 року. На Гібернській, 7, в тій кімнаті, де свого часу був наш безсмертний Ленін. Після гран-діозних боїв ми, солдати Червоної Армії, прийшли вклонитись його слідам і звітувати йому. Як частка цього великого солдатського звіту згодом виникла книга, котру маєте перед собою.

Про кого вона? Хто її герої? Чехія бачила Їх, Зо-лота Прага вітала їх. Це прості радянські люди, вояки... армії-визволительки. Це ті. що розгромили фашизм, що пройшли по країнах Європи як прапо-роносці найвищої правди і справжнього гуманізму».

У лави «прапороносців найвищої правди» на по-клик священного конституційного обов'язку, на по-клик власного серця став і Олесь Гончар. Почав він свою воєнну одіссею в складі студентського баталь-йону. Довелося йому скуштувати і тугу відступу, і розпач оточення, і важке поранення, і велику радість переможного наступу. І вже коли й справді він народився в сорочці, то та його сорочка і просо-лена потом, і обагрена молодою кров'ю, і посічена осколками. Тому їй так пасує найвища солдатська нагорода — орден Слави.

Про все це згодом Олесь Гончар розповість у три-логії «Прапороносці», в романах «Людина і зброя» та «Циклон», у повісті «Земля гуде» та в численних оповіданнях. Все це переживу заново і я в другому прочитанні, коли познайомлюся з автором ближче, уже не лише як з письменником, а і як з людиною, громадянином, старшим товаришем і наставником...

Отож, друге моє прочитання Гончара почалося добрий десяток років тому. В житті — як на довгій об'єкт