Та мені пощастило. Що ближче пізнавав я Олеся Терентійовича, то глибшою повагою і симпатією проймався до нього.

Письменник у нашому суспільстві — на особливо-му становищі, він, як ніхто інший,— завше на вид-ноті. Кожен його жест, кожне слово, сказане з ви-сокої трибуни чи кинуте мимохідь в інтимному колі, кожен погляд, усміх з благоговінням ловить читач. З благоговінням і водночас — із ревнивою прискіп-ливістю, звіряючи свій, створений уявою, ідеал з оригіналом. Найменше відхилення, найменший «про-граш» у цьому порівнянні карається нещадно.

Я мав нагоду спостерігати Олеся Гончара в різ-них ситуаціях і обставинах: за державною трибу-ною, в колі добрих друзів, в екзальтованій атмосфері студентської аудиторії і статечній тиші сільського клубу, в діловому гулі засідань президії Спілки письменників, на прийомах зарубіжних гостей з усі-ма належними при цьому протокольними умовно-стями. І жодного разу він не «зрадив» отого образу, який склався в моїй свідомості протягом багатьох років.

Рівний з усіма, уважний і доброзичливий, завжди в формі, підтягнутий і дисциплінований, він ніколи не допускає фамільярності з свого боку і всім ви-глядом, складом і структурою поведінки не допу-скає цього й стосовно себе. З ним, проте, кожен почувається впевнено й надійно. Він не сковує сво-їм авторитетом ініціативи, дає простір жартові і вміє непомітно, доречною реплікою підтримати свого колегу.

Він не вміє грати своїм обличчям. Коли його щось дратує, увесь нахмарюється, погляд загострюється. Говорить правду, якою б гіркою чи неприємною вона не була, у вічі, відкритим текстом. Але ніколи не переходить на особисті образи чи дріб'язкові кпини.

Чужий біль, фізичний чи душевний, сприймає, як свій. Вія; той біль, одбивається в усій його постаті, в очах, у вмить посірілому і постарілому обличчі. В такі хвилини ладен перебрати на себе удари долі, роковані товаришеві, ладен пробачити потерпілому давні й недавні образи.

Посмішка у Гончара особливо красива. Вона ося-ває всього його дивним, м'яким сяйвом. Тоді він стає відкритий, доступний, аж по-хлоп'ячому на-ївний.

Якщо правда, що кожна людина — це ціла пла-нета, то письменник, вважай.— ціла сонячна систе-ма зі своїми супутниками, магнітними бурями, з пе-ріодами неспокійного Сонця. У взаємовідносинах між творчими особами е свої особливості, своя спе-цифіка. в підході до кожного індивідуума потрібен винятковий такт, вроджене почуття міри.

Як і в кожного з нас, у Гончара є свої особисті творчі симпатії й антипатії, є щирі прихильники і не менш щирі опоненти. Але, чимало років очолю-ючи Спілку, він, коли йшлося про інтереси україн-ської радянської літератури, умів підніматися над своїми уподобаннями й смаками, був рівний і одвер-тий з усіма. І якщо й ставав першим, то тільки — першим серед рівних. Уважний до кожної особис-тості, він завше був об'єднуючим началом, гуртував письменників різних характерів і стильових спря-мувань на спільну, партійну справу.

Та, прихильний до всього талановитого, він, про-те, ніколи не поступається перед натиском зарозу-мілої графоманії, завжди й усюди дає гідну відсіч білялітературному болоту.

Принциповість, безкомпромісність Олеся Гончара витікає з його чіткої партійної позиції, з усвідом-лення свого високого покликання і обов'язку: тво-рити для народу, бути рядовим бійцем і водночас сурмачем його, не лише декларувати, а й на прак-тиці утверджувати ленінські ідеали. На одній із нарад молодих він сказав: «В літературі нема нічо-го нейтрального. Якщо твір не допомагає, то він неминуче завдає шкоди, хоча б уже тим, що засмі-чує літературу й нівечить смаки читача... Вузький утилітарний підхід несумісний із справжнім ми-стецтвом. Тільки велика гуманістична мета здатна викликати до життя твори справді епохальні, здатна участь митця вогнем і щирим пафо-се йому доводилося бувати за кордоном у де-легаціях різних рівнів і рангів — аж до представ-ництва в 00Н. Комуніст воєнного призову, він гідно репрезентує своє суспільство, свій народ, осо-бистою поведінкою і діями агітуючи за наш, радян-ський спосіб життя.

В тих численних подорожах за межі Вітчизни траплялося йому нерідко віч-на-віч стрічатися не лише з друзями, а й з одвертими ворогами нашого ладу. В деяких вельми напружених ситуаціях мож-на було б і уникнути прямих конфронтацій, прига-сити гостроту дискусії ухильними відповідями, ту-манними недомовками.

Але те — не в характері Гончара. Він ніколи не уриває фрази на вигідному для себе місці, не пливе за кон'юнктурою настроїв аудиторії, не переходить до оборони, а йде в атаку на ідейного ворога у повен зріст, як і годиться солдатові партії. Цю його рису особливо високо шанують наші численні друзі за рубежем.

Будьмо одверті, принциповість не завжди оплачує-ться лише вдячністю. У своїй майже сорокарічній літературній практиці Гончареві доводилось нати-катися і на холодне нерозуміння, зазнавати спра-ведливих і не завше логічних докорів критики. Вза-галі, у такій делікатній, неоднолінійній сфері, як творчість, це неминуче. Відтак характер, сила і вар-тість письменника випробовуються не лише славою, аі й тим, як він реагує на критику, як сприймає примхи фортуни.

Олесь Гончар знає собі ціну. Йде це в жодному разі не від самозакоханості та самовпевненості, а від усвідомлення ним високої ролі письменника і тих великих завдань, які покладає на нього су-спільство. Митець у нашій країні осяяний безмеж-ною довірою читача, отож літератору треба вироби-ти в собі неабиякі якості і чесноти, щоб стояти на рівні цієї довіри. Легковажити своїм ремеслом, ба-витися ним, спрощувати собі завдання, підіграючи пересічним смакам,— це означає