Роман «Циклон», який з'явився через десять ро-ків (1968—1970) після «Людини і зброї», продов-жує в інших, уже в мирних, умовах героїчну тра-дицію, яка виразно виявилась у творчості О. Гон-чара. Богдан Колосовський, знайомий нам персонаж із роману «Людина і зброя», з нової вершини, з вер-шини сучасності має намір поглянути на мину-ле, зафіксувати на кіноплівці ті тривожні дні, тих людей, які разом з ним зламали хребет фашист-ському звіру. Йому, колишньому солдатові, що став після війни кінорежисером, краще знати джерела мужності радянської людини, запас і могутність Її моральних ресурсів. Колосовський вирішує зро-бити фільм про Світло, про внутрішнє світло люди-ни, про рядових війни, таких, як Решетняк, Шаміль, про людей, котрі жили відважно, любили відважно, не втратили віри, впевненості, гідності в умовах надзвичайних, безвихідних, у гітлерівському полоні, коли оголений дух людини боровся з кривавою тря-совиною, з власним відчаєм, переборюючи сліпу силу інстинктів. У романі наявний другий шар, дру-гий зріз дійсності — невоєнний. В умовах мирного життя, що настало після війни, не зменшився геро-їчний потенціал, не потьмяніла мужність радян-ської людини. І в молодому кінооператорові Сергіє-ві, і в синові доблесного солдата Решетняка, який став льотчиком військової авіації, повторюються риси характеру, продовжуються традиції їхніх бать-ків і дідів. Має рацію письменник, кажучи: люди-на, якщо була вона людиною, сама стає часткою загального світу. В розливі нашого життя є світ-ло тих, що жили до нас, є світло тих, що живуть нині. Сучасне освітлене минулим, минуле продов-жується в сучасному, тому що існує спадкоємність людського в людині. Вона не зникає ніколи. Силу творчу, силу сонця і безсмертних одухотворених вчинків людських не вбити нічим. Це основна дум-ка, серцевина роману «Циклон».

Той життєвий матеріал, який до цього часу попа-дав у поле зору письменника, те зчеплення конф-ліктних бур і пристрастей людських, яке цікавило О, Гончара, ніби йшли назустріч його творчим стремлінням — лірично пружній манері письма. З фактів і подій О. Гончар видобував романтичну музику почуттів, створював цілісні, самобутні ха-рактери, одержимі нестримною пристрастю, невга-мовним прагненням до вічного бою. В романі з пое-тичною назвою «Тронка» перед О. Гончарем постало завдання складне, важке в художньому відношен-ні. В цьому романі він змальовує будні, зовні нічим не примітні, одного зі степових радгоспів України. Ніяких незвичайних подій не відбувається в рад-госпі. Тече життя нормальне, спокійне. І люди, зображені в «Тронці», не мають прикмет, що впада-ють у вічі, не роблять нічого незвичайного. Чи не по-гасне в таких обставинах романтична пристрасність письменника, чи знайде він у цих людях, котрі займаються буденною сільськогосподарською пра-цею, той живчик, той жар серця, «дум високе пори-вання», яке досі тривожило письменника? Своєрід-на художня структура «Тронки». На перший погляд, тут немає так званого наскрізного сюжету, єдиної сюжетної лінії, яка послідовно розвивається. Роман складається з дванадцяти самостійних новел, що мають закінчений, ніби замкнутий у самому собі зміст. Але новели зв'язані між собою долями лю-дей, які передають одне одному естафету, а згодом іноді знову зустрічаються в змінених життєвих си-туаціях. Такий принцип художньої побудови «Трон-ки», мабуть, був обумовлений тим, що письменни-кові хотілося створити своєрідну портретну галерею характерів, близьких за життєвим досвідом, але оригінальних, неповторних, наділених багатством душі, думки, почуттів. Люблячи й художньо утвер-джуючи романтичне, героїчне, високе, О. Гончар не ідеалізує дійсності, не заколисує нас, не користуєть-ся рожевими фарбами. В житті є і хороше й погане» Життя не створюється саме собою. Його треба безу-пинно формувати, чимсь допомогти, чомусь пере-шкодити, інакше розведеться чортополох, подібний до похмурого держиморди відставника Яцуби. Він і його однодумці ще існують, ще плутаються під ногами тих, які йдуть попереду, вони намагаються спинити час, повернути назад розвиток подій. Яцу-ба здається мізерним, нікчемним, приреченим серед людей, що його оточують. Скільки в цих людях іскри божої, краси непоказної, доброти, інтелекту» бездоганності. Дід Горпищенко — простий чабан, хлібороб. Усе своє життя провів він на тій землі, по якій ходить і досі, бачив те небо. яке блакитним наметом розкинулося над його головою. Ніяких наук не вивчав, ні в яких країнах не бував. А мис' лить він широко, думає про долю всього світу, ви-словлюється мовою поетичною, образною, мудрою. До сина-льотчика звертається з такими словами;

Я звідти, де пішки ходили. Де на волах