На конях гасали. Вітер! Птах! — то було найшвид-ше. А ти ось тепер у сталь загорнешся — і в .небо, як снаряд, зблиснеш, наче та ракета,— і вже тебе нема».

Горпищенко не задовольняється тим, що в нього є, приваблюють його краї невідомі, й хочеться чаба-нові дізнатись, як люди далекі живуть, що там від-бувається на планеті.

І постать Лукії Назарівни Рясної освітлена роман-тичним світлом. Рясна — смілива, невгамовна жін-ка, голова робіткому радгоспу. Вона з племені від-важних, героїчних, самовідданих. З комсомольських часів збереглась у ній бурхлива запальність і гостре, безкомпромісне ставлення до людей, збереглась незатьмарена віра її молодості в те, що життя, яке вона будує, яке пристрасно утверджує, може й по-винно бути досконалим, здатним давати людині радість і повне щастя. І директор радгоспу Пахом Хрисантович теж із такої породи людей, які пов-ністю віддаються роботі, підсвідоме поринули в неї, які, не доживши до пенсійного віку, падають на ходу. Письменник запитує нас, і ми згодні з ним: може, в цьому і є воно, щастя,— в напруженні, боротьбі, в повноті буття, коли життя відкривається людині у своїх найістотніших зв'язках, проявах, достоїнствах? Цю повноту життя відчувають не тіль-ки старші за віком, але й зовсім юні герої «Трон-ки» — Віталик і Тоня. Вони не знають спокою, будо-ражать навколишній світ, шукають у ньому щось своє, потаємне, не побачене й не пізнане ніким. Людина як парус. Їй неодмінно потрібний простір і вітер. Капітан Дорошенко, котрий багато бачив на світі, багато пережив і звідав, промовляє віщі слова, які чимсь нагадують сповідь Павки Корчагі-на. Дорошенко задумується над смислом життя, над призначенням людини в цьому неспокійному, швид-коплинному світі. «Все, власне, так просто,— дума-лось йому,— варто тільки усвідомити, що живеш один раз, що життя — це той рейс, який не повто-рюється, і що його треба провести достойно...»

Роман «Тронка» — один з найвидатніших творів радянської багатонаціональної літератури, роман проблемний, глибокий за змістом, пройнятий життєствердним пафосом,— по достоїнству було увінчано найвищою нагородою Батьківщини — Ленінською премією.

У романах «Бригантина» і «Берег любові», опуб-лікованих після «Тронки», О. Гончар знову повер-тається до проблем людської цінності, до проблем гуманістичного змісту нашого життя. В неустале-ному, трохи химерному, бунтарському, мрійливому, сумбурному характері героя роману «Бригантина» хлопчиська Порфирія Кульбаки закладено те живе зерно, з якого в майбутньому повинна вирости лю-дина смілива, чесна, захоплена. Та й ті безглуздя, які робить Кульбака,— задирливо грубіянить мате-рі, двічі тікає із спецшколи, бродяжить,— свідчать більшою мірою не про властиві йому невиліковні пороки, а про молоду енергію, що бурлить у ньому й поки що не знаходить правильного виходу для себе. Кульбака робить проступки, збивається з доро-ги. Але з того, на кого орієнтується маленький Пор-фирій, кого він вважає своїм ідеалом, ми вгадуємо шлях його дальшого розвитку. Він мріє бути схожим на дядька Івана — безстрашного інспектора рибна-гляду, людину орлиного племені. Як Брянський, Во-ронцов іХаєцький,Колосовський,Решетняк і Духно-вич билися на війні, так інспектор рибнагляду Іван стоїть на своєму скромному посту, свято, непохитно. не роблячи жодного хибного кроку, оберігає те, що йому довірив народ. «Рибохвати, нищителі, хотіли б вони жити злодійським нічним життям, та тільки не вийде... Ми їх за жабри берем і братимем!» — каже він і виконує своє слово. Інспектор рибнагляду має на увазі не тільки браконьєрів, злодюг, розкрадачів державного добра, але й браконьєрів життя взагалі, людей нікчемних, нахабних нахлібників, які хочуть нічого не робити й добре жити. Багато разів нама-галися дармоїди вбити інспектора, топили його, а він знову й знову на зло їм повертався до життя, бо смерть не насмілювалась приймати таку мужню та Ще й справедливу і товариську людину, як Іван. Смерть боязко відступала перед ним. Хоч ми зане-покоєно стежимо за витівками Порфирія, за його наїжаченістю, неврівноваженістю, однак спокійні за нього. З таким моральним, людським орієнтиром,

як дядько Іван, поки що не оперений Порфирій не загине, знайде правильний шлях. Він і знаходить його у кінці роману. Кульбака уявляє себе капіта-ном далекого плавання. Стрімко несе молодого хлоп-ця бригантина його уявлення, радісний стоїть він біля штурвала. Все далі й далі йде пароплав Куль-баки по водах широких, осяйних. Береги здивовано вітають Порфирія, і зустрічні капітани весело й за-чудовано питають: «Звідкіля?»

У «Бригантині» багато сонця, неба, вітру, просто-ру, мрії, людських дерзань і пошуків. Це взагалі властиво творчості О. Гончара.

Роман «Берег любові», який письменник створив у 1976 році, тече в порівняно спокійних берегах. У ньому немає пронизливих протягів, стрімкого ко-ловороту подій, непримиримого, драматично напру-женого єдиноборства протилежних людських при-страстей, прагнень, поривань. Здається, немов з. роками О. Гончар трохи «охолов» від романтичного запалу, став більш розсудливим, внутрішньо незво-рушним. Барви роману не такі контрастні. Ритм не рухається з колишньою прискореністю, динаміч-ністю. Невже стихла буря, вляглися тривожні, не-спокійні пристрасті І романтичне вітрило назавжди кинуло якір у тихій гавані? Ні, ні. Це тільки здає-ться. О. Гончар і в цьому романі шукає те, що ста-ло своєрідним маяком його творчості. Шукає не-меркнуче світло людське, шукає людей з піснею в грудях, творців, поетів життя. Він вірний своєму ідеалу, основному напрямку своїх пошуків і від-криттів. Хто вони — ці люди, що оволоділи уявою письменника? Може, лікар Віра Костянтинівна, яка жертвує власним життям, щоб урятувати життя да-леких друзів, котрі щойно визволилися від колоні-ального рабства, жертвує безоглядно і