Влітку 1897 р. в Ялті, де поетеса лікувалась, вона знайомиться з С. К. Мержинським. Сучасники характеризують його як «піонера соціал-демократичного руху в київському і мінському підпіллі», як послідовного марксиста, революціонера-романтика.

За тюремні мури в ті роки проникало слово Лесі Українки. Мо-лодий робітник П.Коваленко вірш «Досвітні огні» вперше почув у тю-ремній камері. Тим часом слава поетеси уже ширилась по Україні. 1898 р. на сто-рінках «Літературно-наукового вісника» Іван Франко опублікував стат-тю, в якій поставив Лесю Українку в один ряд з Кобзарем: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабо-силої, хорої дівчини». Джерело тієї сили — «...могуче полум'я любові людей, до рідного краю і широких людських ідеалів... віра в кращу будущину».

1899 р. У Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії». Прикметою нової збірки було утвердження ге-роїчного, що збагачувало авторську концепцію нової людини. Зміст і форма художнього вираження відповідали часу, його вимогам. Цей «дух часу» А. В. Луначарський, який належав до близького поетесі кола київської молоді, характеризував так: «Говорячи від імені молоді, з якою я ріс і зрів і яка пізніше, приєднавшись до передового проле-таріату, кінець кінцем здійснила найвеличніший акт в історії, я можу сказати, що ми прагнули героїзму... Ми жадали героїзму, ми ненавиділи жахливого ворога, всепригноблююче самодержавство».

Лесю Українку цікавить творчість письменників української, росій-ської, польської, італійської, французької, німецької, скандинавських літератур. Дотримуючись принципу історизму, вона зосереджує головну увагу на найновіших літературних явищах, і в числі перших вітчизняних та європейських літературних критиків розглядає їх у зв'язку з класо-вою боротьбою в період пролетарського визвольного руху

Важливою гранню літературно-естетичних поглядів Лесі Українки е трактування нею творчого методу, її теорія новоромантизму охоплює широке коло питань, пов'язаних насамперед з проблемою народності і класовості мистецтва, його ідейності. Значну увагу вона приділяє також проблемі типового й концепції людини у романтично-піднесеному способі письма.

Випереджаючи свій час, Леся Українка висвітлює історико-соціальний і естетичний аспекти еволюції методів, аргументує необхідність на-родження у XX ст. нового типу художнього мислення.

Влітку 1900 р. Лесю Українку спіткало велике горе: різко погірша-ло здоров'я її друга С.К.Мержинського. І вона приймає рішення їхати у Мінськ, рятувати хворого. В житті поетеси Мержинський важив дуже багато. Пережите в Мінську, особливо останні дні життя Мержинського, полишили згадку, від якої збожеволіти можна,— про це вона напише пізніше Вірі Крижанівській, соратниці Мержинського по підпіллю. А в одну з найстрашніших ночей поетеса створила драматичну поему «Одержима» — «...я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась». С. К. Мержинський помер на початку березня 1901 р.

1902 р. з ініціативи студентів Чернівецького університету видана третя збірка поезій Лесі Українки «Відгуки». До неї ввійшли цикли: «Із циклу «Невольницькі пісні», «Ритми», «Хвилини», шість легенд і драматична поема «Одержима». Це був подальший крок у творчому зростанні поетеси. Мистецьки воно виявлялось по-різному, проте загальна тенденція до осмислення філософської суті явищ, до поглиб-леного відображення ідеологічної боротьби,— а разом з тим збагачення і урізноманітнення жанрових форм і версифікаційних засобів,— очевид-на.

1904 р. у Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки під заголовком «На крилах пісень», але цензура вилучила вірші революційного звучання. Більшість поетичних творів, датованих останнім десятиліттям життя письменниці, були

Наприкінці 90-х і на початку 900-х років з'являються з-під її пера нові поеми, легенди, притчі, у яких авторка продовжує розширювати тематичні діапазони рідної літератури, оригінальне роз-робляє світові сюжети. Ліро-епос набуває все більшої ваги у творчості поетеси. Епічна поезія Лесі Українки, різноманітна формою, багата пробле-матикою, була тісно пов'язана з усією творчістю письменниці не лише ідейно-тематично, а й стильовими ознаками, образною системою.

Особливе місце в творчій біографії письменниці займає фольклор. Починаючи ще з дитячої поеми «Русалка» (1884) і кінчаючи останнім поетичним твором — казкою «Про велета» (1913), він органічно входить у поетичний світ Лесі Українки. Великий інтерес виявила вона до слов'янської міфології, яку називала «релігією батьків моїх» і яка від-билась прекрасними образами і барвами у колядках, веснянках, обрядах і легендах.

Вся величезна робота по збиранню і збереженню здобутків духовної культури народу творчо переосмислювалась, оживала в ліриці, поемах, драматургії Лесі Українки. Характер використання фольклору й міфології у твор-чості Лесі Українки надзвичайно різноманітний і різноплановий, він змінювався і вдосконалювався з роками, із зростанням письменницького досвіду. Від стилізації і наслідування (ранній період) поетеса перехо-дить до поглибленого ідейно-естетичного освоєння фольклорних елемен-тів («Осіння казка», «Лісова пісня»), активно включає в свій художній кругозір фольклор і міфологію народів світу («Ізольда Білорука», «Орфеєве чудо»).

У творчості письменниці останнього десятиліття переважає драма-тургія. За порівняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творів, які стали новим явищем в українській