У драматургії Лесі Українки пульсувала сучасність, побачена з точ-ки зору певної ідеї і представлена у нетрадиційному для українського театру зрізі — не соціально-побутовому, а філософсько-ідеологічному. Письменниця заглиблюється у складні процеси взаємодії політики і етики, розглядає поставлені проблеми в їх історичній перспективі. Змістом драматичних творів стає боротьба ідей, розвінчання християнського всепрощення, войовничого індивідуалізму, ренегатства, їм протиставляє-ться образ людини незламної волі і високих ідейних устремлінь, борця проти соціального і духовного рабства.

Виростаючи на національному грунті, драматургія Лесі Українки розвивалася в руслі пошуків і здобутків тогочасної російської та сві-тової драми, зокрема творчості Чехова, Горького, Ібсена, Гауптмана. Письменниця намагається збагатити й розширити обрії національної культури, ввести її в контекст загальноєвропейського художнього до-свіду всупереч націоналістичним теоріям «відрубності».

Дія драматичних творів письменниці відбувається переважно на зламі епох, коли загострюється боротьба світоглядів, активізується діалектика думки. Своїх героїв вона часто знаходить у сповнених трагічними конфліктами часах раннього християнства. “І християнство, і робітничий со-ціалізм проповідують прийдешнє визволення від рабства та злиднів; християнство шукає цього визволення в посмертному житті на небі, а соціалізм — у цьому світі, в перебудові суспільства. І християнство і робітничий соціалізм зазнавали переслідувань та утисків...”

Ось ці точки зіткнення й були важливими для Лесі Українки. Наведена думка Ф. Енгельса не стосується пізнішого християнства, суспільна роль якого від тих часів докорінно змінилася.

В драматургії історизм мислення Лесі Українки проявляється в об'єктивному детермінізмі подій, в історичній закономірності долі (а не умі) діючих осіб, об'єктивній логіці їх вчинків як голосу історичної вади. Все це досить чітко окреслено в драматичній поемі «Адвокат Мартіан» (1911), на долю героя якої випали важкі випробування. Зв'язаний із християнським підпіллям римський адвокат Мартіан при-носить усе в жертву ідеї, яка для нього є найвищою цінністю. Його залишає дружина, не розуміють і звинувачують діти, яких він позбав-ляє можливості самовиразитись як особистості. Ніхто не дізнається про подвиг і вагу жертви Мартіана. Утверджуючи мотиви торжества обо-в'язку, Леся Українка героїчне життя передає як явище трагічне.

Мотиви біблійної легенди Леся Українка використала у невеликому за обсягом, але як завжди насиченому змістом драматичному діалозі «На полі крові». Звернення до образу Юди було своєчасним у роки, коли реабілітація зради, відступництва знаходила вияв і в творчості українських (Винниченко) та російських письменників (Андрєєв). «Основна тенденція сучасної літератури,— писав у 1912 р. М. Горький,— зводиться більш або менш до переоцінки діяльності Юди. Цей останній проголошується «братом, якого не зрозуміли» ".

Полемічне скеровуючи свій драматичний діалог проти такої літера-тури, Леся Українка наділяє Юду всіма рисами типового ренегата, відступника. Він і Учителя зрадив, цілуючи, і до політичної групи пристав не з переконань, а лише щоб здобути владу і панування. Красномовною є деталь у фіналі твору: камінь з поля крові, кинутий у Юду, не долітає до нього. Ідея зради живуча, хоче цим підкреслити поетеса, людству нелегко викорінити її із свого буття.

Одним із кращих драматичних творів Лесі Українки є її «Камінний господар» (1912). Сама авторка виділяла цю драму як нову супроти своєї звичайної манери — сконцентровану, «не затоплену» лірикою. Це була українська версія світової теми, яку століттями розробляли видатні художники слова, причому одна з най-цікавіших версій. Українська авторка створює не традиційну драму про кохання, а складний філософський твір, що порушує одвічні проб-леми духовної свободи, свободи і влади, вірності і зради ідеалам.

«Камінний господар» — не лише дорогоцінне надбання української культури, а й цілком оригінальне явище у світовій літературі про Дон-Жуана. Це один із творів, які дали підставу і зарубіжним крити-кам зробити той висновок, що «Леся Українка була співтворцем і ви-датним представником європейського мистецтва XX століття».

«Лісова душа» поетеси завжди тужила за Поліссям, і вже непере-можна ностальгія опанувала нею, коли, гнана хворобою, змушена була жити лише в південних краях. У 1911 р. на Кавказі за кілька днів вона написала «Лісову пісню». Була тяжко хвора, температура сяга-ла 38, але жага творчої праці не давала спокою. «Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга,— отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати... Отак я писала «Лісову пісню»...

Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у цій драмі-казці, яка розказує про красу людських почут-тів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармо-нії між людиною і природою.

Свої останні твори Леся Українка писала в стані особливого на-пруження. Знала, що часу лишалось мало, а сказати хотілось багато... Говорила, що коли б навіть три життя жила, не встигла б все задумане зробити. Виснажлива творчість забирала і без того невеликі сили: «...вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінь-кий раз»]. Невблаганно прогресувала хвороба. Поетеса живе Грузії, на зиму виїжджає до Єгипту. Перемагаючи важкі страждання, невтомно працює, виявляючи незвичайну мужність, витримку і незбо-римість духу.

Хто не жив посеред бурі,

той ціни не знає силі,

той не знає, як людині ,

боротьба і праця милі.

Так писала вона закляклою від холоду рукою, мандруючи серед бурі розлютованим морем до теплих берегів