РЕФЕРАТ
на тему: “Життєвий і творчий шлях В. Булаєнка”
“ПОЕТ ВІД БОГА”
...Так скаже Андрій Малишко про Володимира - Булаєнка, коли оз-найомиться з його поезією.
Народився поет 8 червня 1918 р. на Поділлі — село Сорокодуби Краси-лівського району. Звернімо увагу на назви села, району—Скородуби, Кра-силів. У них — краса, сила.
Красива й сильна поезія Володими-ра Булаєнка. Красива неповторністю художнього слова. Сильна правдою життя.
Бог дав талант. Та не поталанило йому в житті. На дитинство випадуть роки соціальних потрясінь — насиль-ницька колективізація, голодомор. Ов-довіє матір. Із п'ятьох діток виживе тільки двоє.
Навперекір чорній нужді хлопчик тягнувся до знань, до навчання. Ось що розповість Ганна Костянтинівна — мати поета (з фонограми 1968 р.):
“Йому було шість років 8 іюня. І так осінню не дає мені жити: в школу! Повстрічала я вчителя і говорю:—
Михаїле ІвановичуІ Ну що мені робити з Володею, так в школу ходити хоче.—
Скільки йому років?—
В іюні шість.—
Зарано в школу йти. Далекува-то. Та й батька у вас немає. Дитина добре не вдягнена, не взута.
Кажу, так воно і є, хай ще цю зиму побуде вдома.
Другого дня десь дитина пішла, аж увечері приходить. І завтра так. Я ду-маю, що він у сусідів з хлопчиками грається, а він пішов у школу і став у кутку в класі.
Вчитель питає:—
Володю, чого ти хочеш?—
В школу ходити.—
Сідай.—Дав йому букваря. То він не знав, як в ту хату увійти, тішився тим, що вже його вчитель прийняв і дав букваря.
А тоді так воно під піст — свято Тараса Шевченка. Я ще тоді була молода. Ідуть жінки на свято, і я пішла. От підходить той вчитель до мене. І як він Володею хвалиться, як він розказує! Який же дорогий учень. Хто не знає задачі, що там зробити, то Володя скаже, як поділити, помножити. І так він з року в рік переходив. А потім схотів в університет...”
Мати поета була безграмотною сільською жінкою. Вроджений талант сина першими запримітять і підтри-мають педагоги. За щирою батьківсь-кою порадою вчителя української мови й літератури Сави Денисовича Притули Володя після десятирічки поступить на філфак Дніпропетровського універси-тету. Щоб “вивести в люди” сина, мати продасть останню корівчину — году-вальницю сім'ї.
Про цей час згадує рідний брат Володі (по матері) Віктор Якович Крачковський: “Жили ми—бодай не згадувати. Зимою вода в хаті замерза-ла, палити нічим, їсти нічого. Про одяг і взуття уже мовчу. Однієї дуже важкої зими мама не мала чим сплатити податок. Володя вже був на першому курсі університету. І ось “пожалувала” до нас сама голова сільради Нижник (не наша була, якась приїжджа). Ходила в шкіряному пальті. Грізна, пихата.—
Чого не платиш налог?— гнівно спитала у матері.—
Ні копійки в хаті,— мовила мати.— Бачите, як живу? Старший син учиться, менший он слабий.—(Я лежав на печі, укритий периною, хворів на кір).
Тоді голова розпорядилася підігна-ти до наших воріт запряжені кіньми сани. Забрали з хати ліжко, подушки, стіл, відро. Навіть перину з мене стягнули. Хоч як мати просила-благала, даремно...
А тут саме Володя приїхав на зимові канікули. Зайшов до хати, та так і вчляк на порозі.—
Мамо, що це? А мама в плач...”
...Навчання в університеті перерва-ла війна. Студент-третьокурсник пішов добровільно на фронт. Після поранення були полон і втеча з полону. Ледь добрався додому. Одужавши, з часом знову у діючій армії. 19 серпня 1944 ро-ку в бою з фашистами за визволення литовського міста Бауска Володимира Буласнка було смертельно поранено.
Передчувало серце юнака... Коли йшов на фронт у рідній домівці з віршами залишив записку: “Якщо я ніколи не повернуся додому, прошу переслати ці книжки заказною банде-роллю в Київ комусь із поетів. Може бути, придасться до друку. При цьому зазначити, що автора немає в живих...”
Першого повоєнного року мати поета добереться до Києва, аби показа-ти саморобні книжечки-зшиточки із віршами загиблого сина. Вони потрап-лять до рук Андрія Малишка, головного редактора журналу “Дніпро”. Саме тоді, прочитавши їх, він захоплено вигукне: “Це — поет від Бога” і видру-кус частину доробку.
Потім вірші вийдуть окремою збір-кою. Поезія знайде теплий відгук у серцях широкого читацького загалу. З особливою любов'ю її зустрінуть на рідному Поділлі. На знак визнання і глибокої поваги до пам'яті загиблого поета земляки назвуть його іменем колгосп, вулицю, обласну молодіжну літературну премію. Буде встановлено меморіальну дошку на Дніпропет-ровському університеті, в якому на-вчався Володимир Булаєнко.
Робили все, аби належно вшанува-ти пам'ять загиблого поета. Робили чуйні, безкорисливі люди. Але знайшли-ся і їхні антиподи — людиська (саме так називають подібних на Поділлі). На-тхненні чорною заздрістю, ці напишуть до “високої інстанції”, що вшанову-вують пам'ять В. Буласнка незаслуже-но, адже він був у німецькому полоні. “Інстанція” відреагує блискавично і ста-не на бік трьох недремних інформато-рів, які підписали листа (один із них — рідний дядько поета, назвемо його ім'я—Лукіян. Він цього “заслуговує”).
Було це в ювілейному році (В. Бу-лаєнкові тоді виповнилося б 50). За вказівкою “згори” анулювали назви колгоспе, вулиці, премії, зняли мемо-ріальну дошку з університету, потро-щили погруддя поета, з бібліотек вилучили його книжки.
Свавілля вкоротить віку матері поета. Залишиться пусткою хата—на одинці з трьома берізками, з якими виростав Володя. Але й вони втри-маються недовго. Берізки зрубають, хату зрівняють із землею.
Аж з перебудовою, з духовним відродженням незалежно? України на місці,' де стояла хата поета, поставили меморіальний
