Дмитро Шупта - поет, член Спілки письменників України. Відколи 1 липня 1950 р. видрукував першого свого вірша, видав близько двох десятків збірок поезій: "Провісники звітілля", "Полум’я мелодія", "Крим", "Колиска поколінь", "Знак літа", "Біль" Стебла", "Єрусалим квітів", "Осягнення", "Сонях сонетів", "Листя клена", "Птахи" та ін.

Як поет Дмитро Шупта розвинувся в Криму, де в газетах та колективних збірках друкувалися його молоді твори, інколи й малюнки, до них виконані самим автором. Він був багаторазовим переможцем конкурсів, що організовувало радіо й телебачення. Йому одному з перших присуджено міжнародну премію імені Григорія Сковороди. Поезії Дмитра Шупти рядом ком-позиторів покладено на музику, а відомий композитор К. Стеценко створив близько десяти вокаль-них циклів за однойменними поемами поета та збір-ку вокальних творів для дітей дошкільного віку.

В районній бібліотеці є його збірка "Знак літа" видана у видавництві "Радянський письменник" у 1981 році та уривки з книги "Листя клена ".

ГРИГОРІЙ КОСЯЧЕНКО

Народився майбутній поет в с.Черняхівка в незаможній се-лянській сім'ї. З дитинства наймитував у поміщицьких економіях. Закінчив середню комерційну школу у Києві. вчився в інституті народного госпо-дарства (інгоспі)

Із спогадів сестри поета - Олександ-ри Панфилів, яка проживала в с.Фарбоване ми дізналися про далекі роки ди-тинства її брата, про його непереборне прагнення вчитися. Він був уважний до людей, старався кожному про все розказати, влаштовував у селі вечо-ри. читав землякам свої вірші.

А писати поезії Григорій Косяченко почав з 17 років, друкувати - з 1921 року. Був членом письменницької орга-нізації «Гарт», потім ВУСПП. Перша збірка віршів «Віхоли» побачила світ року 1927 у видавництві «Маса» (Київ). Загалом Г. Косяченко видав вісім книг поезій: «Залізна кров», «Схід сонця». «Борня і дні» та ін Популярність поета швидко зростала. Про нього часто відгукувалась критика, визнаючи за Г. Косяченком безсумнівний талант.

Із спогадів його сучасника пись-менника Євгена Кротевича: «... Ко-сяченко бувала, прозаїка Жигалка, в якого я й зустрів його. До Жигалка зрідка приходив і Максим Рильський

якому Косяченко читав свої вірші. Рильський прихильно ставився до вір-шів Косяченка. Та й на мене робили во-ни добре враження своєю простотою й невимушеністю. Видно було, що' ав-тор пише їх сердечно, з відчуттям краси з одного боку і з другого,, - з ро-зумінням нашої сучасності, з повним заглибленням у неї...»

В родинному житті Косяченкові, як то кажуть, не пощастило, і це наклада-ло на нього певний відбиток. Він май-же завжди був сумний, малоговіркий. Єдиною втіхою для душі була приро-да. яку він дуже любив і завжди звертався до неї, щоб підкреслити настрій, поглибити відчуття теми.

Григорій Косяченко захворів сухо-тами, що, напевно, і звело його перед-часно в могилу у віці 33 років. Похова-ний у Києві на Байковому кладовищі. Більшість його поезій і сьогодні

Але твори Косяченка давно стали бібліографічною рідкістю.

В історичному музеї в кімнаті «Письменники - наші земляки» є ку-точок. де експонується портрет Г. Ко-сяченка роботи-художника М.П. Ма-линки, його твори, фотографії та ін.

В степу цвітуть, гойдаються жита,

Над ними сонце п'яне і гаряче.

Там блудний син до дому поверта,

вже кілька літ села свого не бачив.

Прийду до матері –

Кляніть мене, кляніть,

а я - мов раб, покірний як дитина...

Той самий двір і хата в бур'яні,

верба патлата горбиться над тином...

У серці десь лишилася мала,

повита тьмою, іскорка надії...

І блудний син до хати почвалав,

сльоза, мов кров, захмарилась на вії...

Григорій Косяченко

...Місяць над калиною

Ніби голубий.

Стала над долиною:

- Що мені робить?!.

...Ні вітрів,ні гомону.

їхав на коні,

Зорі білі промені

Кидали до ніг.

О, моя, заручена.

Тільки не забудь!..

Голову засмучену

Кинула на грудь.

І полинув птицею –

Сколихнувся лан.

А понад пшеницею

Пилу океан...

І ногами босими

Ходить на степу

Плачуть очі росами –

Дума, що забув.

(Уривок з вірша «Велика могила», зб. поезій «Схід сонця», в-во «Маса», Київ, 192в)

* * *

Вечір...

Тиша...

Стомивсь я докраю.

Важко впала вся міць моїх рук...

Ранок...

Сонце...

Я знов

поринаю-у стрімкий.

безконечний,

невпинний

рух... (зб. поезій «Борня і дні», 1932 р.)

ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ КАЙДАШ

/ 1914 - 1972 /

Народився 16 вересня 1914 року в місті Яготині в родині робітника. За національністю - українець. Закінчивши семирічну школу, вчився в Смілянському сільськогоспо-дарському технікумі. З 1933 року до початку Великої Вітчизняної війни працював на цукрових заводах Чернігівської та Сумської областей. В 1941 - 1943 роках - підпіль-ник у тилу фашистських окупантів, виконував спеці-альні завдання партизанського з'єднання. Від жовт-ня 1943 р. воював на Першому і Другому Українських фронтах - спочатку рядовим, а потім командиром відділення зв'язку діючої армії. Визволяв Буда-пешт, Прагу та інші європейські міста За мужність І відвагу, проявлені при форсуванні Дунаю; 24 бе-резня 1945 року удостоєний звання Героя Радянсько-го Союзу. В післявоєнні роки працював заступником головного інженера Буринського, а потім – головним механіком Куянівецького цукрозаводів на Сумщині. Помер 31 липня 1972 року.