І можна догадатись, в чому полягала внутрішня логіка “стрибка” поета від цієї книжки до такого дуже відмінного за художньо-структурними даними циклу, як “Міцкевич в Одесі”, що був написаний у 1955-1956 роках. Поетову треба було ближче підійти до конкретної особистості, заглянути в невидимі зовні “драми серця”, простежити, як у тих чи інших ситуаціях вибору, боротьби суперечливих настроїв формуються рішення і дії, гідні справжньої людини. Іншими словами - психологічно розкрити, як перетікає історія через людську душу. Потреба, яку в ці роки, кожен по-своєму, відчув багато хто з наших письменників і митців.

Свій задум Бажан здійснив, і здійснив у більшості віршів на повну силу - досить переглянути “Симфонію”, “Мазурку”, “Над морем” тощо.

Особливо прикметний для нового трактування пльської теми в українській літературі вірш “Симфонія”. Знаменна вже сама спроба глибинної психологічної характеристики польського поета за допомогою образів української національної музики, що зумовлює зміну його настроїв. Засланий поет поринає в звучання музики, відкриваючи в ній щось значно більше за красу гармонії:

Яка дівочість в срібнім злеті флейти!

Як по-жіночи тіло скрипки снить!

Симфонія, мов теплий сад, шумить, -

Не вирвешся з її рясних алей ти!…

Ти - в трелях струнних, ти в розкатах трубних,

Ти - в радісному вільному злитті

З піснями тих, могутніх, життєлюбних,

Закоханих, ворожих самоті, -

З піснями тих, нескорених, нужденних,

Позначуванних опіками тавр,

Співців бездомних, бардів безіменних.

Це їх дари…

Симфонія закінчується. Проте чуття ностальгії і самотності подолано - в серці поета починає все яскравіше горіти вогник нової ідеї:

Але на цьому не кінець, - нацьому

Початок подолання самоти,

Коли зумів ти в утворі чужому

Цілющу силу спільності знайти.

Життєве діло поета, митця і його суспільна роль - взагалі давній предмет художніх роздумів Бажана, починаючи ще від “Гофманової ночі” і “На карпатських узгір`ях”. Соціальний, етичний і психологічний плани в цих роздумах здебільшого тісно поєднані. З цього погляду ще слід згадати такі вірші: “Леся Українка в Сан-Ремо”, “Пам`яті Тичини”, “Триптих Симонові Чіканові”. Героїчність життєвого й творчого подвигу митця, натхненого передовими ідеалами, і нерозривність його зв`язку з батьківщиною, народом, суспільством - мотиви, які в них майже незмінно присутні. “Жива причетність, - як сказано в вірші про Лесю, - до всіх людських змагань, до всіх людських надій”, - ось те, що відзначає, за автором, поета справжнього, поета потрібного й дорого народові.

Два останні за часом цикли Миколи Бажана наче демонструють дві окремі, різні, хоч і природно близькі одна одній, грані його всьогоденної поезії. А це поезія, яка й зараз продовжує внутрішньо розвиватися, шукати й знаходити нове. І цьому не суперечить той факт, майже одностайно відзначений критикою, що давно сформований творчо Бажан часом сміливо “відроджує”, певні художні принципи і прийоми часів своєї молодості: символічність деяких поетичних сюжетів, темпераментну метафоричність, мальовничість і музикальність образної мови, поєднуючи все це з загальною реалістичною ясністю і точністю зображення.

“Чотири оповідання про надію”, визначені автором як варіації на тему Р.-М. Рільке, - цикл драматичних філософських притч про незгасність людської, гуманної надії в колосальних зіткненнях гуманності і антигуманності, що ними так насичений ХХ вік.

На відміну від “Оповідань про надію”, поетичні новели, що склали цикл “Уманських спогадів” (1972 рік), цілком відчутно продовжують борозну, прокладену віршами про Міцкевича. З новел постає ціле гроно живих людських постатей, - і на першому плані серед них образи людей, які тепер захоплюють поета не тільки самовідданістю, але й мудрою людяністю, простотою, а звідси - й зворушливою в своїй безпосередності турботою про культуру і освіту для народу.

Як і кожне значне мистецьке явище, поезія Миколи Бажана змінювалась і розвивалась разом із своїм неповторним часом. Двадцяті роки, перші п`ятирічки, утвердження соціалістичного ладу, війна з фашизмом, багаті подіями повоєнні часи, будівництво нового суспільного ладу - все це не тільки відбилося в його творчості, але й рухало її в перед, видозмінювало якісно, надавало їй нових барв. Поет не народився реалістом - він став ним у напружених шуканнях і вслуханнях у “правду віку”.

Разом з тим, при всіх еволюційних змінах, в окремі часи Бажан лишався сам собою як виразно окреслена індивідуальність, - його вірш, образ, тембр не сплутаєш ні з чиїми іншими.

Про деякі “константи” цієї творчої індивідуальності і хочеться сказати на закінчення. Не стільки про “художні особливості”, чи “риси індивідуального стилю”, як прийнято говорити, скільки про дещо ширше, місткіше, в чому об`єднуються і прикмети стилю, втілені в образах та сюжетах, і найхарактерніші ознаки самого світовідчування мітця. Якщо “стиль - це людина”, то як багато “людського, ідейно-психологічного, життєвого стоїть, у кінцевому підсумку, за тими чи іншими “художніми особливостями” творів поета.

В українській поезії Микола Бажан - один з майстрів, які принесли з собою смак до предметності, до образу речі і плоті, побачених до того ж не тільки традиційно-возвишенним оком поета, але й діловим оком вченого чи інженера, освідченого фахівця