Над цей тюремний мур, над цю журу

і над Софіївську дзвіницю зносить

мене мій дух. Нехай-но і помру –

та він за мені відтонкоголосить

три тисячі пропащих вечорів,

три тисячі світанків, що зблудили,

як оленями йшли між чагарів

і, мертвого, мене не розбудили.

(“Усе моє життя в інвентарі...”)

поет намагається перебороти хвилини розпачу, підсилені усвідомленням відірваності від рідної землі, самотністю, а отже – посиленням переконання, що його осуджують навіть і деякі друзі, цим холодним полишанням у безвісті й самотині:

І край чумацький тебе опочив,

довкола лиш сопки й розпадки,

а від товариства, з ким дружбу водив,

ні чутки, ні звістки, ні згадки.

(“І край чужинець кий тебе опочив...”)

В поезіях митця зринає то образ ящірки, яка напризволяще лишає свій хвіст між розпеченим камінням, аби винести обривок тіла і вигоїти дух, “що вже смертельно захворів на пам'ять”, то образ Ікара, якого він заклинає злетіти у надвись, де сонце і там розпалити нагірний свій біль, і здобути останню покуту. Стус шукає в цій печалі й безмежній самоті шляхи повернення до себе самого, стомленого від жорстокої несправедливості, ослабленого розлукою і непевністю своєї долі.

Невже я сам-один на цілий світ,

вогнений скалок вікового гніву,

пізнав себе і долю цю зрадливу,

щоб проклинати чужинець кий світ.

(“Докучило! Нема мені вітчизни...”)

Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ постає супроти нього – і “Дрімучий Київ здибився буй тором, лукавим косить оком і незлим”, і ці мури, які “швидше вб’ють, ніж пустять. Швидше вб’ють”, і місяць, цей “самовбивця і відьмак”, і колючий посмерк, який “наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно”, і небо, яке стало меншати, - лишаються лиш гони мрії:

... толока поетів і присток невдах,

котрим відраза спогадувань – єдина з нагород,

що безоглядно їм дала поразка.

(“Не зближуйся. На відстані спішись...”)

Та нерідко спогади огортаються ідилічними, з посиленою дозою мінорності, описали окремих ситуацій із дитинства, перебування в армії на відпочинку з сім'єю і друзями... Він шукає наснаги, віри, способів долання меж, наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою.

Особливо важко переживає Стус розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхня образи виринають у снах, з'являються у теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть, сповідують і знесилюють почуття болю серця д німих, безслізних скорбот.

Ти є в мені. І так пробудеш вічно, с

вічо моя пекельна. У біді,

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність що живий,

і жив, і житиму, щоб пам’ятати

нещастя щасть і злигоднів розкоші,

як молодість утрачену свою,

жоно моя загублена!

(“Ти десь живеш на призабутім березі...”)

Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитись в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору.

Весь білий світ – постав супроти,

Аж смертний пробиває піт.

І дух твій, збитий в околіт,

в єдиній постає досаді,

в єдиній люті – нею й стій.

І жодній не корися владі –

бодай в затятості своїй.

(“Довкола мене – смертна туга...”)

Стусів Бог далекий від канонічної церковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потуги духу. Складно переплітаються в нього різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів “За читанням Ясунарі Кавабати “виразні відгомони східної філософії. Водночас на “чотирьох японських татамі”, на яких “розпросторюється” душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для митця – “все дорога”. Не раз зринають в його поезіях символіка “високого вогню”, мотиви богообранності і жертовності. “Бог “ і “Україна” в його поезіях вторять двоєдине ціле, то його головна Sacrum (переклад з lat. – святиня).

Поетичне слово Стуса – в кращих своїх проявах – енергійне, м’язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути. Це поезія так би мовити, чоловіча, чужа сентиментальність розслабленості: “Мужній і сам себе помножуй” – тільки так можна вистояти.

Поступово, в свідомості митця утверджується думка про вищу доцільність страждань, але так Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність, але обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет плекає думку, що ним створена поетична, наповнена його світлом вічність, в якій він примирив добро і зло. Тому душі “радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого”.

Для поета зробити вибір – означає здобути свободу. Свободу внутрішню. Навіть якщо вона, ця свобода загрожує муками нового вибору.

Митець не вважає, що місія страдника природна і бажана. Інакше він би не написав:

Ми розминулися з життям

Не тим, напевне, бралися шляхом

і марне марним вороттям

на первопуть свою

(“Довкола мене цвинтар душ...”)

В кінцевому підсумку Стус обриває усі сподівання на повернення, ожорсточує присуд самому собі до тотальної відчуженості від усього того, що якоюсь мірою обнадіювало та сповнювало вірою у повернення на Україну:

“попереду прірва. І ока не мруж...”

Прощай Україно, навіки прощай.

чужа Україно, навіки прощай.

З такими думками і настроями завершувалося творче життя гордого, чесного, незалежного сина України. А починалося ж інакше. Іншою тональністю молодого поетичного голосу, іншою цінною орієнтацією на реалізацію себе як творчої індивідуальності:

Вперед керманичу!

Хай юність догорить –

ми віддані життю

і нам віддається в славі!

Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю на примусових роботах у таборі на Уралі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р.

Отже поезія В.Стуса