Пропустити Службу Божу могли лише немовлята та хворі. Люди були дуже віруючими, духовно багатими. Після церкви молодь поспішала додому. Дехто навіть не сідав до столу, а їх на ходу, щоб швидше прийти на площу “Лугу”. У всіх був піднесений настрій, почуття відповідальності, висока організованість та дисципліна.
На площі грали у баскетбол та волейбол. Ці ігри в селі називали “кошиківка” та “сітківка”. Займалися гімнастичними вправами, марширували. А діти та дорослі сиділи на лавках круг площі і спостерігали за всім. Тут вчилися разом співати патріотичні та козацькі пісні. Під вечір всі спішили на вечірню Службу Божу в церкву. В селі все робилося з ім’ям Божим на вустах. Увечері “луговики” йшли до читальні товариства “Просвіти”, якою завідував Роман Совтисік, добрий “луговик”.
“Луг” та інші організації мали великий виховний вплив. Гартували не тільки тіло, але й душу, виховували патріотичні почуття, почуття власної гідності, волелюбності.
З особливим піднесенням дівчата інсценізували гімн “Лугу” – пісню “Ой у лузі червона калина”, що передавала головну мету цієї організації. Всі разом виконували рухи. На пальцях мали прив’язані червоні хусточки. Коли руки підносили вгору, то здавалося, що це цвіт калини.
Дуже гарні були вправи до пісні “Боже великий, єдиний”. Руки складали як до молитви. На пальцях сині і жовті хустинки, що символізували наш прапор. Були вправи з барвінковими віночками. А дрібушечки ногами до пісні “І шумить, і гуде, дрібний дощик іде” Лиско Ірина вміє затанцювати ще й сьогодні. Співали добре, бо хор був і церковний, і при читальні. Взагалі, село було дуже співоче.
Кульмінацією в житті “Лугу” стала участь у величавому святі “Українська молодь – Христові”, влаштованому у Львові митрополитом Андрієм Шептицьким у 1933 р.
Очолив делегацію з 10 чоловік отець І.Клюфас. Керував “Лугом” Дмитро Совтисік (нині покійний). З усіх делегатів до наших днів дожив Роман Совтисік, брат Дмитра, якому вже минуло 93 роки. Його дружина Єва теж була “луговичкою”. Коли вони згадують про цю визначну подію, то здаються зовсім молодими.
Делегацій, що прибули до Львова було кілька сотень. “Луговики” строєм пройшли вулицями нашої західної столиці – Львова. Дисципліна й порядок були зразкові. Великий патріотичний і релігійний дух витав над площею, де всі учасники показували свою вправність, а також виконували пісні. Замість рушниць мали спеціально зроблені палиці.
Польська держава виставила велику охорону для підтримання порядку. Але порядок був добрий. Самі охороні зізнавалися, що нема їм що навіть робити.
Радість переповнювала всіх, коли за підсумками конкурсу бонарівські “луговики” одержали друге місце. Додому їхали з нагородою: картиною в позолоченій рамі, на якій був козак з шаблею. Такий, який був на печатці запорожців. Ця картина стала окрасою читальні “Просвіти”, якою керував Роман Совтисік.
У 1936 р. “Луг” влаштував у Бона рівці з’їзд української молоді, на якому були присутні представники не лише сусідніх сіл, але й віддалених. Це було “Велике Лугове свято”. Гості прибули навіть зі Львова. Дорога, якою їхали делегації, була прикрашена синьо-жовтими прапорцями на палицях. Гостей зустрічали “луговики” на білих конях. Всі йшли на Службу Божу, а тоді на площу, на свято. Звучали патріотичні промови. Хлопці й дівчата показували добрий військовий вишкіл, інсценізацію козацьких та інших пісень, спортивні вправи. Це було майже військо, готове стати на захист прав свого народу.
Побачивши таку силу, за деякий час польська влада заборонила вишкіл (тренування). Але “луговики” займались, а дозвіл просили ніби на вечорниці у бідних селян. До речі, на кожне свято чи виставу треба було просити дозволу у польської влади.
Товариство “Луг” та інші організації мали великий вплив на загартування українського духу в умовах польської держави.
Коли бонарів’ян вивезли в 1945 р. в с.Глибока Коломийського району та ряд інших районів, їхні патріотично-національний настрій зразу не сподобався радянському керівництву. Тому одразу заборонили ставити “Наталку Полтавку” Котляревського, а казали представляти радянські вистави.
Але патріотів не зломити! Багато жителів с.Глибока, колишніх “луговиків”, включились в боротьбу під проводом Степана Бандери – за Україну.
Їм дуже хотілося мати свою державу, а не польську чи радянську.
Багато впали у кривавій борні, багато стали в’язнями сталінських таборів.
Голова “Лугу” Дмитро Совтисік, за свої переконання, відбував покарання в м.Воркуті республіки Комі з 1950 по 1956 рік.
Лиско Ірина, “луговичка”, була засудженна на 25 р. каторжних робіт, як політичний в’язень. Провела 8 молодих років в Іркутській області.
Опарівський Михайло та його брати - Іван “луговик” та Роман - теж за вироком суду одержали 25 років тюрми. Хіба ж могли радянські органи залишити на волі рідних стрийків Ярослави Бандери та її брата Левка Ожерівського, що був шофером Степана Бандери!
Репресіями і каторгою можна забрати силу, здоров'я, молодість, навіть життя, але знищити високі патріотичні та націоналістичні почуття, високу духовність та громадянську свідомість нашого народу – неможливо!
В роботі використано матеріали:
Енциклопедії українознавства. – тт.1, 4.
Ярослав Пащак. “Рідний край, село родиме”. Документальний нарис. – Київ: “Веселка”, 2001 р.
Спогади та матеріали
Родини Дмитра Совтисіка,
Сім'ї Романа та Єви Совтисік,
Родини Опарівських,
Лиско Ірини.