Ототожнюючи сльози Господні з вином ("сльози господні вином називати пристойно і богобоязливо" [4; с.51]), Іван Величковський тим самим нагадує про велике таїнство Крові Господньої, викладене Ісусом на Таємній Вечері: "А взявши чашу.., Він подав їм (своїм учням-Б.Ж.) і сказав: "Пийте з неї всі, бо це - кров Моя Нового Заповіту..."(Матв. 26:27-28).

Ліричного героя надихає духовна твердість Господа - "статечного, але не надмірного" [4; с.48]. Символ сонця, задіяний автором "Нічної праці", підкреслює праведність Христа. "Восіявий чисте" [4; с.5І], за словами піїта, - справжнє світло ("Світлом правдивим був Той" (Ів. 1:9)), вічне, здатне наповнити радістю серце віруючого ("сльози Христові...серце наше...веселять" [4; с.51]). Волога з очей Господа порівняна з дощем, "дорожчим від золота"[4; с.47] Родоської зливи на честь народження Мінерви, і в цьому вияв надзвичайної божої благості і милосердя. (Порівняймо заклики пророка Осії прийняти Господа, який "прийде до нас, немов дощ весняний, що напоює землю" (Осія УІ, 3).

Свідченням неабиякого впливу біблійної поетичної антології, представленої творами як барокової - XVII ст., так і літератури першої половини XX ст., є спадщина Василя Стуса, людини з унікальним духовним потенціалом і поетичним обдаруванням. Кожен вірш - відчайдушна спроба "зазирнути за грань можливостей" [15; с.67] з метою випробувати себе й кинути виклик світові. Глибоке усвідомлення вартості офіри Богові найкращих його синів задля порятунку українського народу призводить до неоднозначного трактування поетом образу Творця. Віддаючи данину традиційному зображенню Всевишнього, В.Стус, як і І.Величковський, усвідомлює Бога як "стрижневе, істинне ядро духовної сутності" [9; с. 29]. У численних медитаціях Сущий - об'єкт звернень ліричного героя, надія на допомогу живої душі "у цій державі смерті" [14; с. 53].

Час опада. За час не зачепитись.

Руками не вчепитись, мов за дріт.

О Боже, винеси! [14; с. 54].

Вседержитель - єдиний, хто здатний повернути людству щастя - "руки, рухи, радощі" [14; с. 55], а Ісус Христос, "один на сотні поколінь високим гнівом богорівен" [14; с. 57], цей "крик стоустий, молінь столобих ... рука", - розвести власними руками горе над Україною.

Безкінечно відвертому ліричному герою імпонують істинність як вища духовна якість Промислителя Всесвіту ("О, Боже праведний" [14; с.61]), всемогутність ("воля Твоя всесильна" [14; с.103]), справедливість ("миті.., долі.., часу.., життя і смерті - всього Бог дав... сповна" [14; с. 101 ], а в порадах Отця -

...відшукай навпомац давню кладку,

походи і виспокійся в нім,

у забутім віці [14; с. 118]-

любов і заступництво.

Мудрий, "стодумний" Господь Василем Семеновичем Стусом порівнюється з чорногузом - продуктивним бароковим символом милості і співчуття. У молитві Бога до Месії закладено велику надію на життя, глубокий смисл якого - у відданості справі і вірі:

Як чорногуз при березі, стодумний

став Пан-Господь і молиться: явись,

о немовлятко з вікової трумни,

і об вервечки руцями зіпрись,

і віри дай - що жити можна й жити

і ніби зайчик сонячний нести

сипкий свій сміх, і зручно так тужити

і падати відрадно - з висоти. [14; с. 67].

Таким чином, ліричний герой декларує громадянську позицію шістдесятника, згідно з якою діяльність митця обумовлюється вірою, а віра - його вчинками. Для В. Стуса з його оголеним сприйняттям дійсності у будь-яких станах і "часових вимірах: спогаду й чекання, минулому і майбутньому" [7; с. 14.] - служіння народові Словом можливе завдяки одній з трьох головних християнських доброчинностей. Пресвітер Свято-Успенської церкви у Полтаві, вслід за Св. апостолом Яковом (Як. II, 26), у панегірику до гетьмана Івана Самойловича стверджує, що "вЂра без дЂл мертва" [4; с.54]. Вірувати, за В. Стусом, - не тільки бунтувати, а й прагнути спокою, впавши, подібно до лелеки, "відрадно - з висоти" [14; с.67]. Порівняймо із словами Богородиці зі збірки І. Величковського "Млеко", зверненими до спраглого: "БЂжи к нам, сын мой, мир єст, А й Я МІР вторый" [14; с.79]. Два крила, з одного боку, бунт, а з іншого, - спокій, для ліричного героя В. Стуса "стають взаємно допоміжними, неначе в спокої є бунт, а в бунті - спокій" [11; с.343]. Вміння оперувати ними дав право ліричному герою пізнього Стуса відчути єдність мислячого "я" з Творцем: [2 с.47].:

В мені уже народжується Бог

і поступово одміняє душу... [14; с.88].

На перший погляд, для ліричного героя Бог - "опорятунок" на мить, надія на відродження, аби "вийшов сам із себе, наче шабля виходить з піхов" [14; с.88]. Та вгамувати біль, упокорити, ввести в інобуття, "рятуючи, донищити" [14; с. 88] - перспектива, що явно не влаштовує ліричного героя, оскільки суперечить поетовій природі "двох потаємно споріднених між собою речей - обраності і вибору" [2; с.ЗЗ]. Більше того, існуючого Бога Стус бачить об'єктом вибору, і в цьому, на думку Ю.Бедрика, полягає "граничне усвідомлення трагізму в світлі ідеї про гру на прогарш" [2; с.41]:

Поорана чорна дорога кипить.

Нема ні знаку од прадавнього шляху.

Сподоб мене, Боже, високого краху!

Вільготно гойдається зламана віть [14; с.229].

Глибоко усвідомлюючи ціну власної богообраності, ліричний герой приймає на себе долю Ісуса ("це волю Божу я був на себе, наче хрест, приймив" [14; с.145]), він готовий терпіти "страсну