Простір „авторового існування" в інтерпретації Василя Стуса

Спроби дослідити Стуса-літературознавця, Стуса-філософа знаходяться досі в припочатковому стані, через те тут відкривається певний простір інтерпретацій, навіть якщо це стосується вже аналізованих Стусових статей про поезію шістдесятників "Серед грому і тиші"[1] та "Най будем щирі..." [2].

Думається, активне звертання Василя Стуса до літературної критики в першій половині 60-х років було викликане не тільки спробою знайти нішу в атмосфері неприйняття його офіційними колами як поета, але й потребою самовисловлення саме в тій царині літературного життя, яка давала можливість чіткого означення й формулювання філософсько-етичних засад художньої практики. Це було для нього своєрідним "дослідним майданчиком" для відточування як "сюжету думки", так і її логіки й глибини. Саме тому вже в перших, хай не зовсім вершинних літературно-критичних Стусових статтях, відчувається, за словами Івана Дзюби, "енергія і витонченість, часом — афористична сконцентрованість думки, а головне - висока мірка і незалежна оцінка, - риси, такі властиві Василеві Стусові як літературознавцеві та критикові"[3, 138].

Це було не так самоутвердження, як своєрідне самовіднаходження й апробація художньо-естетичних критеріїв, які знайшли свій розвиток і поглиблення в літературознавчих студіях про Павла Тичину, Максима Рильського, Р.М. Рільке, Гарсіа Лорку та ін.

Взагалі амплітуда сприйнятливості В.Стусом іншого - досить широка - від ґречного толерування й намагання вжитися у світ чужої душі, до цілковитого несприйняття й категоричного відкидання. Це можна пояснювати не тільки системою етико-художньої спорідненості чи неспорідненості, але й об'єктивною реальністю самого життя, яке з часом розмежувало шістдесятників "логікою вибору", позначившись певною мірою й на оцінках творчості окремих письменників .

Звертання В.Стуса до аналізу доробку сучасних йому поетів дало йому можливість артикулювати в літературній критиці 60-х таку назрілу проблему, як особистісний вимір художньої творчості, а значить - і проблему авторської самосвідомості.

"Аналізувати - означає виражати якусь річ чимось таким, чим вона сама не є. Проте будь-який аналіз є перекладом, розвитком у символах, уявленням, створеним завдяки тим точкам бачення (підкр. моє -Л.Т.), з яких зауважуємо сукупність зв'язків нового предмета, який досліджуємо, з іншими нам відомими предметами. Аналіз у своєму одвічне ненаситному прагненні пізнати предмет, навколо якого він приречений кружляти, нескінченно розмножує точки бачення (підкр. моє -Л.Т.), щоб доповнити неповний образ, невтомно змінює символи, щоб удосконалити недосконалий переклад. Отже, аналіз тягнеться у безмежність. А інтуїція, якщо вона можлива, є одним простим актом"[4, 57].

Для В.Стуса, аналітика якого, безперечно, орієнтувалася на інтуїтивізм, витворюючи органічну й гармонійну "співвіднесеність"[5], художній твір, наразі поетичний, це не тільки глибина "інтелектуального позначення", гармонія слів, образів, звуків, своєрідна поетична тканина, а досить широкий функціональний простір, який неодмінно захоплює в себе й феномен "я" автора з усім комплексом його етико-психологічних особливостей. При цьому феномен "я" усвідомлюється критиком як саморефлекторна здатність омислювати ті "правила, інформаційне опрацювання даних", створення яких є прерогативою розуму, й головним законом функціонування якого є свобода [6] як екзистенційна домінанта.

Через те аналіз поетичної творчості для В.Стуса - це насамперед увіходження в розуміння логіки авторового вибору, логіки його серця, намагання відчути динамічну природу "внутрішнього образу" автора, "криву напруги" його "я", простежити, як "поступово мужніє почуття громадянина-поета, що від обов'язково імперативного "ми" йде до усвідомлення свого добровільного індивідуального обов'язку" [1, 144]. Маючи, очевидно, інтуїтивне переконання в тому, що "в художньому творі присутня сама суть автора, і глибина твору, так би мовити вертикаль його, відповідає глибині авторської особистості" [7, 257], саме динаміку індивідуалізації художнього простору В.Стус розглядає як найвищу мистецьку мету. Особистісний імператив як здатність бути й залишатись самим собою є, на його переконання, запорукою "глибшого і ширшого естетичного освоєння світу - як об'єктивного, так і свого власного" [2, 150]. Через те таким потужним є гуманістично-людинознавчий аспект його філософсько-естетичних переконань.

"Читаючи книгу поезії - вивчаєш людину, — переконаний В.Стус.-- Увіходиш у його світ, пізнаєш, як його відображує письменник, і нарешті починаєш розуміти, хто пише. Розпізнавши риси авторового обличчя, починаєш відчувати, як усе стало природньо освітленим. Лінія легко уявляється в перспективі. Мертвий зміст друковного тексту набуває трепетної життєвості. Показуються заґрунтовані начерки, пошукові ходи, чуєш стереоскопічний простір авторового існування. Стає зрозумілою логіка вибору (підкр. моє - Л.Т.). Кожен вірш збірки знаходить для себе точно визначене місце в художній системі. А вся книга сприймається як психологічний портрет доброї людини (творчість - то акт доброти й найщедрішого самороздаровування). Радіння і боління цієї людини є чи не найточнішими відбитками об'єктивного світу: адже вони виявляють, як людині живеться і дихається в цьому найкращому із світів" [1, 138].

Оце "і нарешті" означує ту дистанцію, радше той процес "увіходження", що його неодмінно мусить перейти літературний критик, перш ніж він — через пізнання феномену авторського "я" - замість мертвого тексту відчує його трепетну життєвість.

Іншого разу, вже 1969-го, В.Стус наголошує на цьому ж постулаті: "Поет - це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій" [8, 8].

Отже, тільки та творчість, за Стусом, є життєдайною, яка сповідує активний гуманізм. Творчість для нього - то акт доброти, й поет - насамперед добродій, тобто творець добра, а добро, безперечно, не може бути безликим, воно несе на собі відбиття людської індивідуальності, яка неможлива без тієї "мистецької щирості", яка цю