"Головне тільки - зберегти власну мистецьку щирість. У поезії, цій, може, найбільш інтимній галузі мистецтва, не можна заховати нічого. Вся індивідуальність митця в ній - як на долоні" [2, 150], підкреслює В. Стус, ще й ще раз звертаючись до проблеми "самоіснування" поета в просторі витвореної ним мистецької дійсності як "пробного каменя, на якому іспитується цінність вищих сфер". Самоіснування для нього - "це та сталість, яка допомагає відчути життя і його плин, дає змогу творити це життя" [1, 145].

Як бачимо, В.Стус, для якого в поезії визначальним є критерій естетизму, сповідує імперативи мистецької щирості й доброти, наділяючи творчість поета "функцією доброти" як творчою, динамічною силою, яка, проте, не мусить, на його переконання, бути сліпою.

Однак горизонт очікування В.Стуса, який пізніше Оксана Пахльовська сформулює як "новий відлік часу інтелектуальної історії України" [9, 70] — з одного боку, та реальний процес "естетичного освоєння самого реального предмета, реального факту життя у їх внутрішній сутності" [2, 150] в українській поезії 60-х - з другого, далеко не завжди співпадали, і тоді дослідник категорично виступає проти штучної ерудиції та штукарства, "злоякісної'" гіперумовності та силуваної, психологічно не обумовленої асоціативності, коли "задана" інтелектуальність більше прикрашає, ніж наповнює текст.

Справжню "наповнюваність" поезії може дати, на переконання В.Стуса, лише особистісне відчуття світу. Для увиразнення своєї думки він вживає ще й вираз "розповнення". Очевидно, у першому випадку префікс на (на-повнюваність) вказує на розкриття світу зовнішнього, а в другому - префікс роз (роз-повнення) - розкриття світу внутрішнього через максимальне вивільнення енергії авторського "я".

Тож поняття мистецької щирості виступає у В.Стуса синонімом свободи самовиявлення в часопросторі культури, окресленої ним як гуманістична домінанта.

В іншому разі поезія - і це В.Стус доводить на прикладі низки віршів конкретних авторів - приречена на "романтизовану безплотність", детерміновану задавненою традицією романтизму. Принагідне зазначимо, що й сам дослідник у своєму ідеалізованому потрактуванні творчості лише як акту доброти почасти перебуває під впливом того ж романтизму - то вже пізніше творчий акт явиться йому і в подобі "гримаси індивідуального болю", й прийде розуміння: "Відшукування душевної рівноваги в стражданні, задоволення в горі і задоволення горем - ось його (мистецтва -Л.Т.) підступна мета" [11, 347]. Звичайно ж, йдеться про те, що культивована В.Стусом пізніше "естетика страждання" завше була детермінована особистісною потребою гуманістичної доброти у найкращому її ідеалістичному вияві.

Ставлячи за мсту дослідити простір художнього твору як "стереоскопічний простір авторового існування", як "свідомість самого себе", тобто як "розпросторення" авторської свідомості, В. Стус передусім намагається сягати "обрію його (автора -Л..Т.) поетичної індивідуальності". Він наче живе передчуттям того, що поезія шістдесятників має зайняти, як те означує тепер Оксана Пахльовська, "чільне місце в процесі літератури, тому що вона є основним естетичним носієм енергії "я" та його збунтованої іпостасі" [9, 70]. Принаймні, необхідність в "окресленості людської одиниці" як носія тієї енергії життєвиявлення В.Стус співвідносить із періодами, "що знаменують кінець одних ідеалів та ілюзій і появу нового людського мислення" [1, 144].

Скажімо, ту "збунтовану іпостась" внутрішнього авторського "я", врівноважену його посутньою естетичною енергією та почуттям міри, дослідник знаходить хіба що в "здоровій плоті" збірки поезій "Земне тяжіння" В.Симоненка - "найбільшого шістдесятника з шістдесятників", - яка, на відміну од його першої книжки, де "забагато вистояної тиші", видається В.Стусові "громовою територією".

Отже, для В. Стуса залишається важливим не тільки як і чому, а насамперед хто. Через те, поставивши за мету дослідити, "як автор індивідуалізується в культурі", він розглядає, за формулюванням Мішеля Фуко, "певне раціональне буття, що його називаємо "автором" [10, 449], той складний симбіоз особистості як homo sapiens, та особистості, обдарованої іскрою Божою, віддзеркалену в художньому творі поєднаність цих двох аспектів, які "органічно взаємопов'язані, відкриті для проникнень і одна другу опосередковують" [7, 416].

Процес поетичного становлення й змужніння розглядається В.Стусом передусім як становлення внутрішнього "я", яке не тільки набуває нових ознак, а виявляє готовність до якомога ширшого саморозкриття, самовивільнення в слові, а відтак "самоіснування" в художньому просторі. Саме тому він ратує за те, що поет повинен опускатися в "штольні" не тільки людського життя, а й "власних психологічних відчуттів" [2, 143].

"Спосіб визначення [...] автора, чи, радше, конструювання фігури автора" [10, 449] відбувається у В.Стуса через очевидне й безперечне розуміння того, що мистецтво - "не ілюстрація постульованих істин, в кращому разі воно, художньо відбиваючи дійсність, може мати з ним дотичні точки. Так само не може воно виходити з логізованих, нехай і дуже правильних істин" [11, 166-167]. Сполучною ланкою цих "дотичних точок", тим, хто "відбуває трансформацію в стихії Логосу" [12, 81] і є автор, "внутрішній образ" якого й сприймається критиком як контрапункт.

За поетичними рядками В. Стус завше шукає суті - "краси самої суті речі" - тієї естетичної істини, про яку і пише Поль Рікер: "Хоч би що там було з цією політичною ситуацією естетичної істини, вона вносить у наше культурне життя нову лінію поділу та розщеплення. Чисто естетичне існування є можливим; і всі інші люди матимуть вигоду з цієї ситуації; чи міг би нас так хвилювати цей світ, який ми сприймаємо, коли б митець безперервно не доносив до нас його радість, хай навіть екстремальними штучними засобами абстрактного мистецтва? Зберігаючи його колір, і звук, і смак слова, митець, не бажаючи цього