Порівняльний аналіз поезій "Viverte memento!" І. Франка й "Ессе Ноmо!" В.Стуса

В.Стус, безперечно, проходив школу навчання на прикладі життя і творчості Т.Шевченка й І.Франка . Але не це є підставою зіставлення творів, між якими відстань майже 80 років. Самі назви поезій - крилаті латинські вислови "Viverte memento!" та "Ессе Hоmо!" ("Ось людина!") - свідчать, що обидва автори в молодому віці прагнули визначити свою концепцію Людини в її зв'язках зі світом, народом, Батьківщиною. Порівняння змісту цих образів та своєрідності їх ліплення і є метою розвідки.

Популярний сьогодні у нас Ганс-Георг Гадамер висловив такий сповідуваний нами завжди принцип: "правильний підхід, справді необхідна герменевтична вимога до всіх інтерпретацій поезій полягає в тому, щоб глибоко перейнятися словом поета" (1, 250). А це можливе за двох умов: брати до уваги життєвий досвід обох авторів і те, як формувався образ справжньої людини в їхній творчості. Адже обидва поети писали передусім про те, що гостро бентежило їх. Крім того, Гадамер пропонує здійснювати інтерпретацію поетичних творів на тих рівнях, які теж формально у нас визнавалися: семантичному, синтаксичному, психологічному, інтонаційно-ритмічному. В такий спосіб і спробуємо прочитати два обрані твори.

Вірш " Viverte memento!" завершує цикл "Веснянки". Він був написаний 1883 року, найпізніше за інші твори. На цей час І.Франко пережив радість від усвідомлення, що він сформувався і як творча особистість, і як громадянин, але зазнав і прикростей від репресій та нещасливого кохання. Обраний поетом життєвий шлях спонукав його осмислювати, яким має бути український інтелігент, і тому в циклі "Веснянки" відбився сам процес формування концепції Людини, "цілого чоловіка".

В поезії "Гріє сонечко" - це мужицький син, свідомий свого покликання: бути активним у громадському житті, мати "серце чистеє, // Руки сильнії, думку чесную" і своїм словом просвітителя готувати земляків "до великого // Бою за добро, щастя й волю всіх!" (2, 27). А для ліричного героя поезії "Земле моя, всеплодющая мати" народ - не лише терен діяльності, а й джерело снаги: "Щоб в бою сильніше стояти", "Правді служити, неправду палити" (2, 28). За переконанням молодого І.Франка, духовний потенціал "цілого чоловіка" має бути таким, щоб і на схилі життя відчував: "бій ще манить, // Людське горе смутить, // А добро веселить" (2, 29). Окремі штрихи до внутрішнього портрета народолюбця поет додає в автобіографічних веснянках: восьмій, тринадцятій і чотирнадцятій. Герой цих віршів відчуває в "серці пекучий біль" від "великого непроглядного горя землі" ("бідний гине з голоду мужик") і наказує собі, митцеві, своїм думам: "Слабосилих кріпіть, // В горя й сумніву змрік // Лийте радісний спів" (2, 35). А в останній поезії циклу І. Франко вирізьбив монументальну постать "цілого чоловіка" з найважливішими його рисами.

Формуванню концепції людини в І. Франка сприяло те, що він мав на цей час виразний естетичний ідеал, усвідомлював, у який спосіб його можна втілити в життя. В шостій веснянці "Розвивайся, лозо, борзо" (1880) поет, вдаючись до хліборобської лексики, малює метафоричний образ майбутньої України:

Зеленійся, рідне поле,

Українська ниво!

Підоймися, колосися,

Достигай щасливо!

І щоб всяке добре сім'я

Ти повік плекала,

І щоб світу добра служба

3 твого плоду стала! (1, 28)

Поетові уявляється вільна держава, розквітла в усіх сферах її життя, здатна збагачувати все людство, сприяти його цивілізаційному поступу. А у вірші "Не пора, не пора..." (1880, цикл "Україна") І. Франко визначив програму дій для української інтелігенції і всієї нації, розмежованої кордонами: об'єднатись, "щоб волю і щастя, і честь, рідний краю, здобути тобі". Зображеному ідеалу, меті боротьби мав відповідати і "цілий чоловік", покликаний стати ватажком.

Вірш "Viverte memento!" складається з трьох дванадцятирядкових строф, побудованих передусім на апострофі - зверненні до стихії, явищ природи, а в кінці - до людей. Чітко визначений художній часопростір. Це весняна природа в момент її бурхливого пробудження і розквіту. Дві перші строфи і початковий катрен третьої - це рефлексивна лірика, сповнена емоційного поліфонізму. Композиція сприяє максимальному вираженню і розгортанню ліричного переживання. Крім апострофи, джерелом емоційності є стрімке нанизування риторичних питань, в яких стикаються контрастні емоційні думки: вчорашній смуток, зневіра і нинішня безмежна радість і любов.

Суб'єкт мовлення - земна людина. Він пережив немало лиха, перебував у стані "мертвоти", "Вчора тлів, мов Лазар... // В горя домовині", але побачив "нову зорю" і почув дивний голос, який наказував: "Встань, прокинься, пробудись! Viverte memento!" (2, 35). Спілкування з природою, повернення до активної діяльності принесло героєві відчуття внутрішньої гармонії і повноти буття. Він позбувся "смутку і застою", почувається щасливим життєлюбом. Це стан душі власне автора.

Вісім рядків останньої строфи - це вже не рефлексії, не розвиток попереднього ліричного переживання, а пафосна декларація, вибух емоційних думок нової якості, несподіваного змісту. Максимально щасливий життєлюб проголошує:

Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров'ю рад

Ваше горе змити (2, 36).

"Люди" - тут, як і в більшості творів Т. Шевченка, - це народ. Наприклад, у "Гайдамаках" - "А де ж люде?.. Над Тясмином" або в поезії "Не нарікаю я на Бога" - "Вийдуть люде жито жати... // Веселії жнива!.."

Декларація суб'єкта мовлення відбувається в іншому, ніж у попередніх частинах твору, часопросторі: це суспільство в сучасному і майбутньому житті.

Саме в ім'я визволення