Наступний перелік діянь суспільства теж суперечливий, і знову негативні справи знецінюють, а то й знищують позитив. Першим названо таке, що має викликати захоплення: "Я можу неба вимірять глибінь". Але знак оклику відсутній, а виділене інверсією і логічним наголосом слово небо викликає теж питання: а для чого? І зовсім однозначною стає думка з наступним оціночним порівнянням "Як людські груди виміряють кулями". Від нього стає моторошно, бо в цьому суспільстві справді розстрілюють масово беззбройних людей. Остання опозиція в цьому уривку докидає нову думку про можливості людини: "Пізнать непізнане, // Щоби потому // Його навіки заховати в землю..." (З, 219). Пригадуються безрозсудні заборони генетики, кібернетики і т.п. Наведені опозиції переконують, що абсурдною є сама антигуманна система, що перешкоджає цивілізаційному розвитку суспільства, людини.

Замість "я", що представляло всю державу, в наступному уривку з'являється суб'єкт мовлення - народ без можновладців:

Мені життям даровано безсмертя

І вічну молодість.

Я виростав. З землі.

Думка прозора, урочисто виголошена, хоча риторичних окликів немає: незнищенність народу, його моралі, характеру, сформованих умовами хліборобського життя. Емоційність досягається не лише семантикою образних висловів, а й інверсією в першому рядку, графічним виділенням експресивного "І вічну молодість", формулюванням останньої думки у двох самостійних реченнях, що теж забезпечує емоційні паузи.

Це "я" утверджує неможливість зупинить поступ сина, але й відмежуватись від негативів життя він не може, тому болять йому "уміння і звитяги" (звичайно, псевдо), тому не відгороджується він від суду совісті, а може, й історії. Великої емоційної напруги досягає ця думка в наступному запитанні:

Що

Зробив ти доброго в житті своєму?

Глибока семантико-емоційна пауза, створена виокремленням що, інверсія кожного наступного слова фрази надають питанню суворої інтонації, вимагають відповіді. Суб'єкт мовлення щирий перед світом і вимогливий до себе: "Спотворив я, // А не перетворив, // велику землю // З людським серцем схожу". "Велика земля" і порівняння до неї (напевне, на мапі Україна нагадувала автору серце, а, можливо, на той час він уже читав праці про ментальність українців) містять в собі два почуття: любов до народу і гостре вболівання за його долю. Відчуття болю конкретизується ще декількома метафоричними висловами, які передають і почуття відповідальності героя. Але він ще не впевнений у своїй готовності зробити рішучий крок на захист Батьківщини: "Ніяк не можу// Зросту я дійти, // Не можу вивірить // Свою натуру // Великою любов'ю, // Щоб відчуть // Биття земної магми".

Короткими рядками, утворюваними перенесеннями, справді розкриваються "найменші модуляції настрою". Це вже не те почуття невдоволення, якого сповнена перша фраза твору, а стан душі, в якій сплелися "велика любов" до рідної землі і палке бажання втілити її в практичну діяльність. Образ магми є в кількох творах В. Стуса 60-х років. Тут метафоричний вислів "відчуть // Биття земної магми" означає розбудити вільнолюбність, гідність і духовну міць народу.

Остання частина вірша " Ecce hоmо!" - декларація власне автора, можливо, він перебрав на себе "я" кожного зі своїх однодумців. Як урочиста клятва звучить звернення до України, до народу: "Я виросту! Я піднесусь // Я зможу // тебе уберегти"!. "Уберегти" означає, на наш погляд, активно протидіяти тотальній денаціоналізації, остаточній колонізації. А програма дій виголошена без пафосу. Суб'єкт мовлення переконаний, що прийде час

І тоді // Прозорий

Од любові й доброти

Я землю виораю

Для блакитних весен (3, 220).

Образно втілена ідея є, напевне, кодом Т. Шевченка, який восени 1860 року у вірші "Не нарікаю я на Бога" оцінював свою поетичну діяльність як таку, що наближає визволення України: "Орю // свій переліг - убогу ниву! // Та сію слово. Добрі жнива // Колись то будуть" (5, 402). Вільну Батьківщину у вірші В. Стуса втілює символ - "блакитних весен". Цілком можливо, що названо не колір неба, а один із кольорів національного прапора, який в уяві читача міг доповнитися кольором жовтих весняних квітів. З концепцією справжньої Людини - патріота у В.Стуса, як і у Франка, пов'язується ідея незалежної держави.

Зміст образів Людини в І. Франка та В. Стуса близький. Мета, яку "я" - власне автори в обох віршах ставили - спільна, одна. Автор " Ecce hоmо!", як і Франко, своїм життям дописав внутрішній портрет героя.

Як майстри слова І. Франко та В. Стус відрізняються, хоча поет XX століття свідомо чи ні перегукувався зі своїми геніальними попередниками. О. І.Білецький, порівнюючи І. Франка з Т. Шевченком, назвав автора "Вічного революціонера" поетом мислі. А В. Стус свідомо сповідував інтелектуальну поезію, бо мав переконання: "Інтелектуальне багатство поетичного світу завжди було визначальним" (7, 173). У розглянутих двох творах майстри слова відрізняються мовнообразним мисленням. Тропіка І. Франка (метафори, персоніфікації, порівняння) базується на видимих, зрозумілих асоціаціях, нею забезпечується пластичність зображення. В образних висловах В. Стуса переважають приховані асоціативні зв'язки між явищами. Система синтаксичних фігур у вірші " Viverte memento!" досить широка: апострофа, епіфора, риторичні питання й оклики, в кожному непарному рядку перенесення, є апосіопеза. В поезії " Ecce hоmо!" розкриття контрастних настроїв досягається бінарними опозиціями. Дуже важливим джерелом смислово-емоційного напруження у В. Стуса е перенесення. В поезії І. Франка хореїчний ритм та окситонна рима дещо притлумлюють виражальну функцію перенесення.

В обох творах знаходимо окремі схожі жанрові ознаки. Хоча в І.Франка домінує лірична рефлексія, у В. Стуса - медитація, проте,