До питання модерності лірики Василя Стуса

(Художньо-філософські аспекти індивідуального стилю)

Вагомість ліричного доробку В. Стуса є нині загальновизнаною, постать поета і борця в літературі останнього тридцятиліття цілком осібна з огляду як на винятковість таланту, так і долі, кажучи словами самого В. Стуса, "життєсмерті", суголосної хіба що Шевченковій.1 Однак коли його біографія в загальних рисах більш-менш висвітлена,2 то поезія, створювана за ґратами радянських тюрем і під постійним пресом кадебістських наглядачів, яка забігами сміливців дійшла до нас далеко не в повному обсязі й уперше була оприлюднена за кордоном,3 в Україні фактично лише вводиться у фаховий обіг розпочатим 1994 року багатотомним науковим виданням творів, причому "Палімпсести" планується випустити 1999 року.4 Отже поетична спадщина митця у нас ще не досліджена й у силу зазначених причин в своїй еволюції не осмислена.

Автор найдокладнішої подосі розвідки про ліричну творчість В. Стуса Ю. Шевельов цілком справедливо зазначає: "Було б безвідповідальним у таких обставинах (час написання більшості віршів В. Стуса невідомий — В. М.) намагатися накреслити хоч трохи повний образ Стуса як поета, ще більше — говорити про його поетичний розвиток".5 Окремі грані останнього дозволяє побачити зіставлення ранньої (збірка віршів "Зимові дерева" 1970 року) і більш пізньої ("Палімпсести" 1986 р.) лірики поета, що з великою делікатністю і робить, зрештою, Ю. Шевельов. Та загалом це завдання окремого великого дослідження, ми ж зосередимося на таких аспектах лірики В. Стуса, які дозволяють віднести її до модерної, а також виокремлюють постать митця з когорти тогочасних українських поетів.

Насамперед впадає у вічі зведена до мінімуму художня роль поетичної теми у віршах В. Стуса, її принципова другорядність і принагідність, особливо виразні на тлі тематичних новацій І. Драча ("Балада ДНК"), значимості теми як такої в ліриці Б. Олійника ("Про що мовчать обеліски") та й загалом рішучого розширення тематики поезії 60—80-х рр. "Для нього,— пише Ю. Шевельов,— теми й мотиви — тільки виходи у внутрішній світ, у щоденник душі, у невислані листи до інших про власне внутрішнє".6 Навіть у тих нечисленних випадках, коли претекстом вірша виступає конкретна подія, життєвий факт, окреслений в контексті вірша, він як такий уневажнюється потужною духовною рецепцією автора, винятково виразним образом "дійсного чуття",7 що заступає собою цей факт і переводить його у змістовно низький підлеглий ступінь. Яскравим прикладом цього є драматична мініатюра "Мов лебединя, розкрила...":

Мов лебединя, розкрила

тонкоголосі дві руки,

збілілі губи притулила

мені до змерзлої щоки.

Сльозою темінь пронизала

в пропасниці чи маячні,

казала щось, даліти стала...

Мов на антоновім вогні,

не чув нічого я, не бачив.

В останньому зусиллі зміг

збагнути: все, тебе я втрачу,

ось тільки виведуть за ріг.

("Палімпсести", с.179)

Останнє побачення конвойованого в'язня з дружиною, прощання з містом, вітчизною, свободою, — увесь цей подієвий зріз, ця конкретна драма буквально на очах заступаються народжуваним відчуттям незворотності, незглибимим і водночас майже матеріальним, сенсорним, дивним у своїй пронизливій ясності навіть для автора. В завершальних рядках це почуття фатальності виогромлюється, набирає магічної сили і, по суті, вже воно, а не те, що його зродило, є предметом творчого втілення: попри увесь трагізм ситуації автор зачарований здатністю душі просторитися в безмежжі, хай навіть це безмежжя болю. Вчитаймося, акцентоване "ВСЕ" передостаннього рядка — такий же знак реченця, краю, як і безкрайності, притягальної і страшної, ніби смерть. В духовному порусі ліричного персонажа це не крапка, а кома, що відділяє знане і здійснене від незнаного, але тим не менше — будущого. Не випадково ще у вірші "Вершник" 1969р. у В. Стуса прохоплюється така теза: "Проминання — воно підносить" ("Зимові дерева", с. 61).

Цю феноменальну здатність Стуса не так до самоспоглядання, як постійного духовного самовоздвигнення (незалежно від теми чи мотиву) відзначає і Ю. Шевельов: "Не твори виступають як дія творця, а творець самотвориться і як поет, і як людина власною поезією. До загальновідомого "На початку було слово" В. Стус вносить додаток-поправку: поетичне слово".8

Під кутом зору виняткової питомості "дійсного чуття", яке у Стуса повсякчас перебуває у стані саморозвитку й самотворення, його лірика впритул наближається до тієї ймовірної "чистоти" (мінімальної залежності від форм та обставин дійсності, а також її упоширених художніх "кліше"9), яка є конститутивною ознакою модерної лірики кожного етапу розвитку літератури.

Що стосується мовно-стильової та версифікаційної форми, то лірика Стуса від початку належить до нової поетичної хвилі 60-х років з притаманним їй виходом за межі класичної строфіки та римування, стримано-скептичним ставленням до традиційних романсово-пісенних зразків та фольклорної стилізації. Творчий опір порожнистому ліричному гладкопису й солодкавому копіюванню народної пісні (які позначили собою творчість П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка 50-х років, не кажучи вже про таланти меншого калібру, такі як І. Нехода, М. Нагнибіда, В. Швець, В. Коломієць та ін.) ясно дав про себе знати в стильових шуканнях шістдесятників, зокрема й В. Стуса, в їхньому творчому зверненні до більш віддалених у часі вітчизняних та світових традицій.

Аналізуючи поезії першого, умовно кажучи, періоду творчості В. Стуса, Аріядна Шум відзначає: "Діяпазон його лірики йде від спроб італійського сонета, через народньо-пісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібра",10 спиняючись далі на тому, що В. Стус виявляє "стиль оригінального поета імажиніста з певною закрасою сюрреалістичної композиції".11 І справді, важко не помітити, що лірика Стуса в стильовому плані має певну дотичність до художньої практики 10-20-х років XX