...Балухаті мистецтвознавці!

Вам даремно іспитувати мене:

Я знаю всі ходячі цитати

з патентованих класиків,

я недвозначно вирішую

головне філософське питання:

спочатку була матерія,

а потім...

Що потім? — ви ж не питатимете!

А потім була свідомість

балухатих мистецтвознавців,

а потім були кітелі,

діягоналеве галіфе,

одне слово — матерія вічна

тільки з діягоналлю.

Більше ніж Марксові

я вірю в ваші чоботи хромові.

То який же я в біса

неблагонадійний?

("Зимові дерева", с.101)

Гротескне суміщення абстрактного й конкретного (матерії як філософської категорії та сукна кадебістських мундирів), знущальна інтонація вдаваної відвертості з тупоголовими ортодоксами при іронічному використанні їхньої термінології та фразеології, елементи художнього епатажу й становча інвективність вірша — все це так чи так притаманне творчості шістдесятників у її загальних (спрямованих проти ідейно-естетичного шаблону й вторинності) началах. Це ж стосується і суто образної сфери, де В. Стус (як і Драч, Л. Костенко, М. Вінграновський, а обік них — поети Київської школи) сягає вищого рівня асоціативності, більшої порівняно з попередниками змістовно-емоційної щільності метафоричних фігур, оснутих на несподіваних наближеннях і паралелях:

...Вже не знайтись межи поразк,

хоч сто мене — в мені,

коли у грудях — сто відраз

і кожна з них — до днів,

котрі прожив, припавши ниць

до болю. Ридма ріс

(так хмара плаче — горілиць

і так — чумацький віз)...

("Не відволодати душі...", 1965.— "Зимові дерева", с. 87. Тут і скрізь далі виділення наше — В. М.)

Метафора душі, простертої в стражданні як дощова хмара і водночас такої безпридатно-недоречної, ба навіть смішної в сучасному світі, як рипучий віз, — художня знахідка автора, що належить до високоасоціативної поетики нової хвилі. Загальна вихідна ідейно-стильова спільність шістдесятників має своє продовження в подальшому образно-смисловому випрозоренні письма кожного з них, у підвищенні формальної дисципліни вірша і рухові до дедалі більшої глибини та ясності поетичної думки. Однак останній має свою індивідуальну специфіку, що відбиває дедалі відчутнішу відмінність поетів нової генерації і що її суто формальними чинниками навряд чи можна пояснити. Визначальною, на наш погляд, є в цій еволюції стилю світоглядно-філософська орієнтація митців, скажімо, жага ідеального у М. Вінграновського; прагнення до діалектичної глибини відображення у І. Драча з відповідним цьому нарощенням гностичного сумніву; апологетика комуністичних догм у Б. Олійника, що призводить до закостеніння й химерно-хворобливого переродження його образної тканини.

Йдеться про те, що в найзагальніших обрисах стильовий шлях шістдесятників був подібним: од відкидання зужитих стереотипів, вироблення власної високоасоціативної поетики до її інтелектуально-чуттєвого випрозорення й позбавлення метафоричного надміру в пізніший час. Чого аж ніяк не можна сказати про морально-естетичну сутність їхньої лірики, нарощуване (чи маліюче) у слові і зі слова лише почасти виокремлюване "дійсне чуття". Вельми проникливе розмірковує про це Ю. Шевельов: "в молодші роки Стус стояв ближче до своїх тоді товаришів пера, від Костенко й Драча до Світличного, а його шукання власного обличчя й власного шляху вело його, власне, до посилення манери поетистичної".12 Під поетистичністю дослідник розуміє непохопний духовний вміст лірики, що не піддається вичерпній понятійній ідентифікації і сигналізує про себе поетичним словом, на відміну од поетичності як словесно-літературної форми, що може доносити той зміст до реципієнта, а може (за відсутності даного змісту) й просто лишатися як завгодно значимим художнім відповідником цілком конкретного почуття, явища або тези. Відтак індивідуальну неповторність лірики Стуса та її винятково потужний модерний характер ми схильні вбачати в істоті "дійсного чуття", етично-філософські координати якого відбиті в структурі поетичного образу і є визначальними для всієї творчості поета.

В подальшому аналізі ми зосередимося на одній кардинальній особливості художнього мислення В. Стуса, що принципово відрізняє його лірику як від творчості старших попередників, так, умовно кажучи, й перелітків, і яка знаменує собою чи не найзначніший прорив сучасної української лірики в новий духовний простір, здійснений задовго до широкомасштабного вивільнення поетичної думки з тенет соцреалістичного канону та його полярного аналога в подобі громадянсько-патріотичної поезії на службі державного інтересу.

Мається на увазі виняткова виразність і стала структурованість духовного стану, що, як уже зазначалося, за будь-яких мотивів і тем є у В. Стуса єдиним і наскрізним предметом художнього втілення, який при цьому регламентує образно-стильові форми останнього. Дошукуватися первня в цих суб'єктно-об'єктних відносинах тотожне вирішенню головного питання філософії, а тому ми приймаємо як даність універсальний характер втілюваного поетом у вірші ліричного переживання, котре утривалюється словом і яким "творець самотвориться і як поет, і як людина" (Ю. Шевельов). Цей образ переживання (що в кожному окремому випадку має різне емоційне забарвлення, конкретно-життєвий вміст, причину і наслідок) у Стуса виступає універсальним носієм "дійсного чуття" поза темою, проблемою і конкретними явищами дійсності, посередником між імматеріальним духовним та мовно-стильовим планами. Відтак виділення констант ліричного переживання, окреслення його іманентної структури дозволяє опосередковано наблизитися до сутності "дійсного чуття", яке не має матеріального вираження і як таке логіко-понятійній інтерпретації не піддається. Себто, аналізуючи структуру ліричного переживання (що у випадку Стуса є винятково вдячним, "чистим"