У випадку "чистої" лірико-філософської медитації описувана просторованість ліричного переживання виявлена повсюдно і чітко:

...заскліла склиться вже душа —

її тримає гніт.

І тільки гніт той упаде —

і вже од легкоти

на світі білому ніде

не знайдеш місця ти.

("Палімпсести", с. 228)

Отже, можна сказати, що лірика Стуса має свою власну, відмінну од загальносуспільної, категоріальну сітку, морально-етичні координати і символи, розуміння яких дозволяє збагнути смисл його вірша в особливій трансцендентній спрямованості останнього. Показовим у цьому сенсі є вірш "За читанням Ясунарі Кавабати", де оригінальна поетика Стуса виявлена в конденсованому, ущільненому вигляді:

...Посередині — стовбур літ,

а обабоки — крона.

Посередині — вічний слід

від колиски до скону.

Жаль — ні неба, ані землі

в цій труні вертикальній.

І заврунилися жалі,

думи всілись печальні.

Як то сниться мені земля,

на якій лиш ночую!

Як мені небеса болять,

коли їх я не чую...

("Палімпсести", с. 288)

"Вічний слід" посередині між "корінням" і "кроною" — колискою і могилою, земне буття як "вертикальна труна" — ці образи сповнені зрозумілого онтологічного смислу й передбачають щось інше, осяжніше, неперехідне, до чого тяжіє душа, лише почасти прив'язана до землі, "на якій лиш ночує". Духовний всесвіт — відгомін цього ірраціонального простору в ліриці Стуса дає про себе знати навіть орфоепічне, через углиблення у внутрішній образ слова, в якому буквально і фігурально відлунюється до часу недосяжне людині: "тлін тліну тлін", "полон у полоні", "до серця серця", "в тиші тиш", "рух руху рух" тощо.

Навіть стислий аналіз текстів В. Стуса потверджує проникливу думку Ю. Шевельова про те, що "його (В. Стуса — В. М.) поетичний стиль веде до молитви".15 Коли ж узяти до уваги, що з бігом часу поетистична манера бере гору в творчості поета,16 очевидним буде й посилення молитовного характеру його лірики. В багатьох випадках можна говорити про пряме стильове наближення авторського вірша до церковного канону, наприклад:

Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його у віки...

("Палімпсести", с. 180)

Благовісним, євангельським пафосом раз по раз виповнюються суворо інтоновані строфи В. Стуса, зроджені провіденційним баченням реальної дійсності, її калічної суспільно-історичної суті, опротестовувати яку поет навіть і не збирається за очевидної марності подібних зводин:

Як тихо на землі! Як тихо

і як нестерпно — без небес.

Пантрує нас за лихом лихо,

щоб і не вмер, і не воскрес.

Ця Богом послана Голгота

веде у паділ, не до зір.

І тінь блукає потаймир,

щовбами сновигає потай.

Пощо, недоле осоружна,

оця прострація покор?

Ця дума, як стріла натужна,

оцих волань охриплий хор.

Та мури, мов із мертвих всталі,

похмуро мовили — чекай,

ще обрадіє із печалі

твій обоюдожалий край.

("Палімпсести", с. 88)

Поет апелює не до суспільства — глухого і розгубленого,— а до Бога.

Однак пояснювати модерність поезії Стуса релігійністю авторського світосприймання в традиційному її значенні було б великою помилкою: світогляд поета не відповідає канонічному християнському і сам по собі є натхненним позаінституційним наближенням до абсолютних начал буття. По-перше, як свого часу і Шевченко, згорьований долею народу й стражданнями Вітчизни, В. Стус не раз повстає на всемилосердного Бога, заперечує його присутність у цьому справді сатанинському світі жадоби, взаємної ненависті й недовіри ("Це тільки втома"):

Дарма бо скніти вже на півдорозі

між смертю і життям, їй-бо — дарма.

Бо жодної з надій не маю в Бозі,

і порятунку жодного нема.

("Палімпсести", с. 230)

Або:

Немає Господа на цій землі:

не стерпів Бог — з-перед очей тікає,

аби не бачити нелюдських кривд,

диявольських тортур і окрутенства.

В краю потворнім є потворний бог —

почвар володар і владика люті

скаженої — йому нема відради

за цю єдину: все трощити в пень

і нівечити, і помалу неба

додолу попускати, аби світ

безнебним став. Вітчизною шалених

катованих катів. Пан Бог — помер.

("Палімпсести", с. 299)

По-друге, що дуже важливо, самі етичні параметри поетичного світу Стуса не адекватні християнським, а в злетах провіденційних одкровень від них помітно відбігають. Для Стуса земне буття людини — це не тільки іспит стражданням і покутою, не тільки мука у "вертикальній труні", а й "земний зелений діл", сонячне урочисте свято — згадаймо "Цей білий грім снігів грудневих...". З другого боку, небо, надзірний простір, до якого постійно тягнеться поет, — це зовсім не обов'язково світлий рай, вічний і щасливий притулок очищеної душі. Це також "геть залита чорнотою вічність, котру дарма одбілюють живущі очима серць, долонь, очей і вуст" ("Палімпсести", с. 393). Це — інший безкінечний простір, котрий і манить власне своєю інакшістю й невимірністю, в яких душа позбувається всіх опон і самотвориться на всю міру власної потуги, переходить у нову якість: "мов лялечка, прозорою сльозою, своєю тінню, власним небуттям я відчуваю власну смерть живою, як і загибель самовороттям" ("Палімпсести", с. 99).

"По той бік оджилих бажань" земні категорії радості, щастя втрачають смисл, "понадгірні межі" ототожнюються з цілком інакшим баченням Всесвіту, а не благодатним розчиненням у ньому. Не випадково ж — "і рідні лиця, мов