Словом, потойбіччя мислиться поетом не як щасливий притулок душі й завершення всіх її терзань, а як початок справжнього і складного духовного самовоздвигнення, не гарантія спасіння, а його можливість:

Відчув себе й досить. А чуєш,— бідо,

три серця, розпухлі наповна.

І не береженого Бог береже,

а здумана мука жертовна,

жертовна молитва, жертовна клятьба,

жертовна любов і прокльони.

Довіку не буде із мене раба,

душа поневажить полони.

їй радісно вмерти, бо світ цей сліпить,

бо суще не любить живого.

Підносить і косить пробуджена мить.

Та все поривайся — до Бога.

("Палімпсести", с. 332)

За всієї своєрідної есхатологічності й трансцендентної спрямованості лірика Стуса становчо безілюзійна, позбавлена тієї світочуттєвої полегкості, що нею обдаровується особистість у церковному ритуалі. І це також змушує говорити про вихід поета за межі християнського світорозуміння, про його самозабутній пошук власного шляху в площині визнання Абсолюту. "Ламка і витка всеспадна вседорога. Дорога до Бога ламка і витка" (с. 165); "Дорога в вічність — тільки кружна, по той бік і добра, і зла" (с. 111). Себто, Стусові замало тільки визнання Бога, сама присутність якого в неблагополучному нашому світі залежить від духовного зусилля кожного. Реальна дійсність в його поезії є активним боготворчим фактором і повсякчас параметрується Абсолютом, чому, власне, її "поодинокі складники ніби реальні й реалістичні, цілісність — високо над реальністю і... високо ступеньована17".

У світлі сказаного навряд чи потребує докладного розтлумачення те, наскільки лірика Стуса як морально-філософське та естетичне явище відмінна від художньої практики шістдесятників і наступних поетичних генерацій, настільки вона випереджає цю практику в етичному та естетичному плані. Поет не апелює ані до громадянської, ані, тим паче, державної волі й сумління. Він цілком незалежний від ідеологічних сутяг, які роздирають суспільний організм і безвідносно до суб'єктивної позиції сторін (хай і найблагороднішої) є черговим виявом зловісної філософії "боротьби на знищення", марнотною шпариною "нещадної свідомості", "квантором знищення", який "помножений на "будь-що"", ...прирівнює це "що завгодно" до "ніщо".18 В. Стус апелює до особистісної совісті як co-вісті, спільної вісті про вищу справедливість і лад, приступну людині в міру її власного духовного самовозвищення. Образно кажучи, він роздмухує "Божу іскру в чоловіці", яка освітлює шлях з фатального кола "добра з кулаками" і "зла во ім'я...". Вся лірика Стуса є титанічним актом вивільнення душі з-під влади руйнівних сил, відродження Віри у високому й складному її розумінні, що веде до рішучих змін у ментальності соціуму.

Власне через це традиційна тематика й проблематика української поезії 60-80-х років його дуже мало обходить, навіть у випадку щонайпекучішого питання відродження України, — вона є складником єдиної і головної для поета проблеми, а саме: духовного становлення людини як помислу Божого і Бога як висліду духовного прозріння Людини. Актуальність такого "повороту теми" стає вповні зрозумілою саме у світлі моральної понищеності суспільства, яка по-своєму позначилася навіть на кращій частині нашої поезії у вигляді безглуздих протистоянь очевидній нікчемності й марноті. "Більшовизм, — пише філософ і теолог М. Маринович, — уразив те єдине, що тримало позбавлений держави народ, — віру. ...Мільйони людей понесли сатанинському кесареві те, що належить Богові, і дістали печать на своє чоло. Та печать — у правилах, за якими живем, у тому, що вважаємо мудрим і справедливим. Вона — у червоній аурі наших гнівливих душ. А тому, хоч би що говорили наші вуста, хоч би під чиї знамена ми не ставали, печать усе одно проявить себе, бо вона — наша суть".19 Цю ментальну суть Стус і підважує віссю духовної орієнтації, значно далекосяжнішої за "справедливий суспільно-політичний устрій" та суб'єктивне розгрішення особистості перед своїм часом. Підважує вже самою відносністю земного часу й простору. Потужні національно-патріотичні й гуманістичні почуття Стуса якнайповніше виявляються саме в поневаженні затісних для духу матеріалістичних категорій світорозуміння, які не допомогли й ніколи не допоможуть зрозуміти світ в його рухливому огромі, не кажучи вже про якесь "поліпшення" останнього. "Своєю ментальністю ми все ще закорінені в світ протистояння, ворожнеча стала безумовним політичним рефлексом, яким ми реагуємо на подразнення. Наш дух усе ще лишається хворим, тоді як ми зможемо збудувати в Україні лише таке царство, яке всередині нас. І доки ми носитимемо в собі сатанинські моделі, доти неуникно будемо їх відтворювати у своїх діях, якими б високими словами ми їх не називали".20

Думається, і це мав на увазі Стус, коли писав про ув'язнення душі у "труні вертикальній" (адже суспільно-філософський аспект його поетичної думки майже завжди опосередкований промовистою онтологічною символікою). Аби до кінця збагнути духовний подвиг Стуса (для котрого поезія рівнозначна власному існуванню, — не випадково маємо дві паралельні редакції одного й того ж вірша з двома знаменними і синонімічними для автора пуантами: "Поезіє, красо моя, окрасо, я перед тебе чи до тебе жив?" і "Поезіє, красо моя, окрасо, я перед себе чи до себе жив?", — "Палімпсести", с. 198, 418), варто ще раз звернутися до трактату М. Мариновича: "І сьогодні духовна криза прокреслить усі наші національні, державотворчі і соціальні програми, якщо ми одним вольовим зусиллям не звільнемо Бога, розіп'ятого всередині нас".21

Актом такого звільнення і є, на наш погляд, ліричне переживання В. Стуса, яке цілком відповідає понижчій тезі: "Страждання оплачується не помстою, через яку насіння страждання знову випорскується у світ, а чистим вибіленням душі. Знайти зерна комунізму в