Бінарна опозиція як спосіб поетичного самовираження Василя Стуса

Відомо, що бінарна опозиція (опозиційні пари, антиномії - за В.Стусом), принципи поляризації, контрасту "закладені" в кожному із мистецтв споконвіків, з початку початків, бо первісна людина конструювала в міфології саме таке бачення світу1. У глибоку давнину люди користувалися вузькою системою часово-просторових координат. Рік для них ділився на два періоди: на холод і тепло, літо й зиму. Ця система координат якнайкраще виражена в міфології як бінарна опозиція. Згодом вона стала здобутком усіх мистецтв, генеза яких сягає міфологічного. Для наших предків поняття дня - ночі, світла - пітьми, мислення людини - звіра, живого - мертвого, свого - чужого, суші - води, дня - ночі, великого - малого тощо були іманентною єдністю протилежностей, яка перебуває в основі всієї світобудови, в основі людського буття. З міфології ці опозиційні пари (антиномії) перейшли до фольклору, до побутово-ужиткових, професійних мистецтв, набуваючи нових смислових відтінків, але зберігаючи основне навантаження протиставлення, контрасту. Звідси - фольклорні засоби антитези, заперечного паралелізму, формули неможливого, поляризації, оксюморону тощо.

Із фольклору (генетично - з міфології) ці засоби опанувала література. У письменницькій лабораторії вони доповнювались авторським індивідуальним сприйняттям світу, наскрізь пройнятим, насиченим контрастами, невідповідностями, протиріччями. А оскільки кожний письменник (виключаємо графоманів, снобів і письменників-апологетів всього і вся, і найперш влади) перебуває в опозиції до суспільної системи (завжди несправедливої, бо справедливість, як і комунізм - є лише утопією), то цілком природнім є той факт, що бінарна опозиція в художньому відображенні світу відіграє важливу, а в окремих письменників —домінантну роль.

З другого боку, генезу бінарної опозиції в творчості будь-якого письменника, митця слід шукати в характері сприйняття людиною навколишнього світу, суспільного буття, у яких відношення протилежностей чи супротивностей є нормою пізнавального процесу. Кожна людина фіксує насамперед крайні вияви стану і динаміки оточуючого світу, початок і кінець руху, стану; проміжні моменти здебільшого пропускаються. Поет із своїм загостреним сприйняттям особливо чутливий до цих відмінностей, а в творчості він доводить їх до повної поляризації. Першочергове сприйняття органами чуття протилежностей полюсного характеру, предметів рівної найбільшої контрастності є однією із закономірностей психології, воно не могло не відбитись на характері поетичного мислення. Емоції за своєю природою є бінарнимии, бо суттєвою їх ознакою чи властивістю "є полярність відчувань приємного і неприємного, збудження і пригніченості"2.

"Художнє моделювання дійсності на основі поляризації, - як слушно зауважує О.І.Дей, - є одним із яскравих виявів "переривання неперериваного", сприймання єдності протилежних явищ, ознак, якостей, дій тощо, поєднання крайнощів, що чергуються між собою (літо - зима, світло - пітьма, гора - долина, чорний - білий і т. ін.). Поляризація стосовно художньої творчості - це своєрідний "естетичний варіант" і відгомін діалектичного закону єдності і боротьби протилежностей"3.

Бінарні опозиції, опозиційні пари і антиномії складають одну з "таємниць" поетичного стилю В.Стуса. Саме життя спонукало поета до вдосконалення та урізноманітнення цього мистецького засобу, наповнюючи полярні поняття півтонами, четвертинами, вісімками тону. Поет прагнув правди і справедливості, а його оточувала облудна демагогія, брехня і фарисейство, поет прагнув жити по совісті, писати про те, що його боліло, прагнув підняти науку до рівня європейського стандарту, а його змушували до популяризації партійних гасел, до писань в дусі "Партія веде!", до реалізації приписів соціалістичного реалізму тощо.

Суцільна брехня й облуда, що оточували поета, привели його до неминучого дисидентсва, до відкритого конфлікту з режимом "поліцейської держави". Оця полярність життєвих ідеалів В.Стуса і пропонованих та насаджуваних силою ідеологічних брехливих гасел і приписів виробили своєрідну парадигму антиномій, опозиційних пар, що стали невід'ємною рисою художнього стилю поета.

В.Стус силою обставин був загнаний в такі рамки, коли світ для нього почав ділитися на волю і концтабір, на Вітчизну і чужий край. Табір був крайнім виявом Системи. Воля і табірне життя у нього ототожнювалися зі світлом і пітьмою. Безкомпромісність життєвої позиції поета обумовила звернення поета до антиномій, які проймають всю його поезію, характеризують спосіб мислення. Навіть людей він ділить за цим принципом: на людей і нелюдів, на жертв, якими були всі громадяни Союзу, і гебістів, катів і людожерів.

Як літературознавець та як читач В.Стус добре розумів функціональну доречність бінарної опозиції в літературному творі при зображенні багатьох колізій цього полярного й жорстокого світу. У цьому переконуємось не стільки із його літературознавчих праць, скільки із епістолярії, яка була одним із можливих в табірних умовах способів передачі на волю власних роздумів над долею літератури, культури, формулювання естетичних поглядів, літературних принципів, поетичних творів тощо. Бо поет і в умовах табору інтенсивно працював над вдосконаленням поетичної майстерності, над досягненнями української та зарубіжної літератури, естетики, формуючи та вдосконалюючи при цьому власне літературне і літературознавче кредо. В одному з листів до рідних (від 7-10.12.1975р.) зустрічаємо цікаві спостереження В.Стуса над романом Кендзабуре Ое "Футбол, 1860": "Увесь твір - це якийсь ускладнений контрапункт: самовбивця з червоною головою і дитина-кретин. Прадід, брат прадіда, загиблі брати їхні - університетський мілітарист і жертвенна дружина, повстання 1860 і футбол через століття, парні мотиви роду Недокоро, неначе коріння роду знає два мотиви однієї пісні. Всі ці пари розліновують твір, ніби написаний на міліметровому папері, аби не схибити, аби можна було розмістити