Та В.Стуса цікавлять не тільки і не стільки опозиційні пари, антиномії роману Кендзабуре Ое, скільки характер методу, стилю письменника: "А все радість більша — од його тонів, пів-чверть і 1/8 тону, що в сукупності дає бозна-яке сполучення (голова поморочиться просто думати - думати й уявляти). Натяки й натяки, символи й назнаки (дерево, тінь його, спогад про дерево і про тінь його; перший, другий, третій спогад, що існує, як живий всевимінливий дух, бо цей спогад живе з нами і наповнюється нашим життям, він теж виростає, мов дерево, - і має такі ж кружала наших літ на зрізах). Асоціації. Оце йдуть цілою вервечкою, вибірково чи однією найдостеменнішою тональністю, барвою, смаком, запахом. І все - як за чайною церемонією: музичний лад буднів, музичний лад життів і доль, музичний лад народження й небуття... Одне слово, маю я радості від цього твору. Може, перегодом, прочитаю його ще й утретє, аби хоч трохи добитися до схованих джерел (знаю, що самих джерел не побачу, бо вони сховані в хащах локальної символіки, мені, певна річ, не відомої абсолютно " (6-1,202-203).

Ми вдалися до розлогого цитування, оскільки спостереження В.Стуса над явищем японської літератури багато чого прояснює в творчій лабораторії самого поета, розкриває зокрема його ставлення до бінарних опозицій, їх "заповнення" напівтонами, його розуміння поетичної символіки, яка у випадку його поетичної практики була закорінена в міфологію, в український фольклор, Шевченкову і Лесину поезію.

Майже всі дослідники і коментатори творчості В.Стуса - М.Жулинський, Ю.Шерех, М.Коцюбинська, М.Павлишин і ін. звертають увагу на цю властивість Стусової поезії. Але ці міркування є принагідними і стосуються того чи іншого твору, образу. Ю.Шерех, наприклад, характеризує поезію В.Стуса як "наскрізь людську і людяну, повну піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радости, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежностей світу"4. В Стус відкрив для себе "поруч високости людини мізерність людини ".5 3 одного боку - це віддані Україні друзі поета, всі ті, що підняли свій голос в захист "права на життя" - і "гебешники-кати", "ссавущі і пришелепкуваті землячки", "ревні раби", "зґвалтовані іуди", німі раби", "землячки-дантеси, шанталави, недоріки".

У такій же тональності, продовжує критик, поет створює й "образ самої України, зрадженої і зрадливої, моєї й чужої мені, божевільної "вичужілої вітчизни", "храму, зазналого скверни", "нестерпної, рідної чужини - України, де нема живих людей –

Горить свіча –

а спробуй, відшукай людину

на всю велику Україну,

де навіть під час останнього Страшного суду

покинуть яму змертвихвсталі,

а ці - ще спатимуть - і далі.6

У претензійній і не позбавленій суттєвих аберацій статті Марка Павлишина "Квадратура круга: пролегомени до оцінки Василя Стуса" зустрічаємо одне принагідне спостереження, що стосується нашої проблеми: "Усе тут (в Стусовій поезії - М.М.) чорне або біле - кольору чорнила і паперу. Деколи з'являється й синій колір, який не оживляє картини ".7

У творчому доробку В.Стуса є чимало поезій, вся фактура яких позначена антитетичним характером художнього сприйняття та осмислення дійсності:

Той-я-що-син мовчить і вже ущух.

Я йду, а він - як пес - позаду мене.

Я - незалежний, серце бо студене

згубило давній жар на стобагатті мук.

Я-той, що син, виповідаю: мрець собі,

ти мертвий є, ти тлін, сама-своя-руїна.

Де наш початок є? І де наш є кінець?

То паділ, а то горб - рельєфом Україна.

То паділ, а то горб. І око в око - як

собі заглянути - із глибу давніх років

ачи з будучини? Ото нам є мороки!

Ненависть ув очах, точніше - переляк,

А переліг лежить. І рівноти —гай-гай!

О щем, о скорб, о біль, о страх, о зненавидо!

Я тіло нагострив на чаї та [акридах/,

а душу - пошукай. /І/ не питай.

Тойящосин не чує вже мене.

Тойящобатько вже не чую сина.

А час мене веде, а час мене жене,

і промигцем горить на ранах жар-калина.

Згадав село і луг і лука і вода,

і вересневий кущ горів - туманом пахнув.

І досі не забув. І досі не протряхнув.

І досі ще пече осіння та жада.

(3-2, 191)

У поезіях-антиноміях В.Стуса відбувається зіткнення волі й гноблення, добра і зла, мудрості й глупоти, правди й брехні, краси і потворності, рідного краю і чужини. Вони виражають естетичне і світоглядне кредо поета, у якому чітко протиставлені позитивні й негативні полюси. Антитетична взаємозалежність складників мотивів, образів надає поезіям динамічності, стимулює сприйняття. Недаремно теоретики літератури вважають антиномію, антитетичність одним із найвиразніших структурних принципів і засобів. І.Франко називає цей принцип "одним з наймогутніших способів поетичного малювання"8, а В.Шкловський - основою мистецтва загалом9 . Поетична онтологія В.Стуса не стільки "contra spem spero", скільки протиріччя між інстинктом до життя і "зґвалтуванням душі", плеканням ідеалу справедливості і її зневаженням, між людяністю і звіриним оскалом людожерів, між любов'ю до Вітчизни, отчого краю і порядками "поліцейської держави":

Вітчизно вір, вітчизно сподівань,

безкраїй краю - ти живеш у прірві.

У леті - суть твоя. У чорнім вирі,

де ані для проклять, ні