немає меж. Де вітер - твій закон.

Де в оборону бурі стали сосни.

Вона стоїть — бліда й простоволоса —

даремно виглядаючи свій скон.

І ти летиш - стрілою у пітьму.

Ніч мече по шляху шпичасті зорі.

Від цього раю утечу в тюрму,

сховаюсь у вузькому коридорі.

Від краю - в край. В невіру йди од вір,

у розпач залізай, як цвях залізний,

і виглядай прийдешні комунізми,

де виростає знову проводир,

котрий не знає радості борні,

котрий перед полком дико скаче,

неначе чорт брикається, неначе

йому всю голову обвітрено в вогні.

А ти - іди з вогню. Міцній, як сталь.

Кріпись, як щовб. Вгрузай по груди в землю.

Таку важку, притомлену - та зельну,

і виринай до неба із проваль.

(3-2, 206)

Серед ліричних творів, в основі яких лежить принцип поляризації, показовим є поезія "Антивбивця, антиєзуїт", у якій рушійною силою виступає протиставлення ліричного героя, у даному разі автора, і його ворогів. Поляризовані елементи поезії виступають як у тексті, так і поза ним (у підтексті), збуджуючи емоції читача (слухача) на основі прямих і зворотних зв'язків між ними :

Антивбивця, ачтиєзуїт.

Антидеспот, антиможновладець.

Чорну крешеш гору, і граніт

попід ноги сиплеться в безладді.

Мефістофелівський смисл життя -

знищити і знову відродитись,

не кажіть, що жив я без пуття,

задаремне вам із мене кпити.

Мудрагели, істина - не в вас,

честь - не в вас, життя - не в вас. Ви мертві.

Солов'ї, вслухайтесь в контрабас,

він змайстрований з кілля імперій.

Пам'ятайте, що допоки світ

корчиться під вашою стопою,

антивбивця, антиєзуїт

битиметься в мури головою.

Кров солона чорний мур об'їсть,

І дірою утече до волі

той, кого годує дика злість

проти вбивства, злочину й сваволі.

Світ - не ваш. І рідний край - не ваш.

Ви у краї рідному чужинці.

Куль набийте повен патронташ,

бо зійдемось знову наодинці.

Честі - більше. Понад ваших куль,

понад ваших бомб, вологих камер.

Вже ходу історій нешвидку

заґратований являє гамір.

(3-2, 207)

Характерно, що на початковому етапі Стусової творчості засіб антиномії, поляризації зустрічаємо спорадично, переважно на рівні окремих образів, мотивів, зіставлення "калюж і зір, ворогування чистоти і бруду; дитинства й надломленої змужнілості, поезії і гросбуху" (1-2, 100). Часом антиномії ранніх поезій В.Стуса наближаються до фольклорних поляризацій: "Одна - червона скеля, а друга скеля - чорна. Над ними синь небесна уся, як смерть бліда" (2, 163). І подальші антитетичні загальники на зразок: "І щастя й біль. І день і тьма. І спека і мороз..." (2, 127), "Труна й колиска рікою споминів кудись пливуть" (2, 91), "І так над плесом мертвої води - вона живіша од живої" (2, 91), "Через смерть вертай до існування, через муку до блаженства йди "(3-1,210).

Бінарна опозиція чи поляризовані структури Стусових поезій найчастіше досягаються засобом стилістичної фігури антитези, протиставлення. Найвиразніше і найпослідовніше простежуємо їх при змалюванні образу Вітчизни, з одного боку, і рідного краю і чужини - з другого.

Уже в ранніх поезіях В.Стуса зустрічаємо амбівалентне ставлення поета до рідного краю: "О благісний, о клятий край" (1-2, 53). У наступних збірках, і особливо в "Палімпсестах" двояке сприйняття рідної землі набуває чіткіших обрисів, і за частотністю стає чи не на чільному місці. "Україно, ти радощі мої й жалі, моя Вітчизно пресвята" (3-1, 189), "Мій краю, матере моя, мене ти вийми із неволі, або сподоб своєї долі, під басаманню нагая" (3-2, 30). Є в поета й інша Батьківщина, та, що відвернулася від поета, коли його провадили на Голгофу:

Як тебе збагнути, як простити,

як тебе забути, навісна?

Все життя - тобою обболіти,

щоб пізнати - пустка й чужина.

0 чужа чужинна чужаниця,

зваднице, напаснице, прости –

що мені здавалася столиця,

ти стовида, шанталава ти.

І не віднайдеш оту єдину,

у, що заховалась між прояв.

Батьківщину кличу, батьківщину

викликаю з світових неслав,

(3,2, 182)

За слушним спостереженням Ю.Шереха, Україна для В.Стуса "зраджена й зрадлива, моя й чужа мені, божевільна "вичужіла вітчизна ":

Їй-бо, не знаю, чи люблю

ачи ненавиджу — не знаю:

тобою думи попелю,

благословляючи, конаю -

Вітчизно горя і снаги,

вітчизно гіркоти і болю.

Сини - для тебе вороги,

а вороги - пророчать долю

твою посмертну. Серед літ -

серед віків, серед прокльонів

криваво крапиться твій слід,

криваво кропиться...

(3-2,252-253)

І друга пара антиномії: Вітчизна і чужий край - "від Москви до самих до окраїн", "царство сатани" і "синій безкрай України". На "чужій чужаниці", в Колимі поет невимовне тужить за рідним краєм, який у нього зосереджений на рідній домівці, матері, батькові, дружині, синові:

Ніч блукас, наче кінь стриножений,

по байраках, виярках, степах.

Відпусти мене, ясновельможний:

бачу Україну в тьмяних снах.

Світить сонце Колими з-за взгір'я.

Добрий ранок? - На добраніч, мій

дивен краю. Золотаве пір'я

од жар-птиці тулиться до вій.

Спить кохана. Мати спить. І навзнак,

по вечірній зморі впавши, син

міцно спить. О далеч непролазна,

о розлуко, ствердла на бурштин.

(3-2, 86)

Якщо в цій поезії "чужина-Колима" індиферентна до поета, то вже в "Колимській трасі" поет вдається до антиномії:

Це ти, вседорого, царице доріг,

шалена, труска і безока...

Ти біла і чорна, ти пекло і смерть,

у всій лиховісній зав'юзі

скрадаєшся вгору, летиш шкереберть

у світ на циганському прузі.

(3-2, 89)

У змалюванні двох антитетичних образів - рідного краю з його "тихими водами і ясними зорями" і "царства сатани", "розтриклятої Колими" - стикаємось не просто "урівноваженням" протилежних полюсів, а з симетрією крайностей, повною, абсолютною поляризацією протилежних за своєю природою понять:

Ой ти, горе голодне,

навісна Колима!

Не мине тебе жодне

із нещасть. І нема

ані душечки близько -

ні братів, ні сестер.

Сонце никає низько -

від печер до печер.

Тільки сопки горбаті,

лиш зав'юга та сніг,

тільки сни пелехаті,

од яких ти знеміг.

А далека Вітчизна,

як зигзиця, ячить,

і година стогрізна

навперейми спішить.

(3-1, 177)

"Розтриклята Колима" для В.Стуса не що інше,