Тема батьківщини у поезіях В. Стуса та В.Голобородбка 1960-х - поч. 70-х років

Образ Батьківщини природно перебував у центрі художньої світобудови національне свідомих митців 1960-70-х років. Осмислення того, чим була, є і має стати Україна для народу і для кожного громадянина, давало підстави для її самовизначення як політичного та культурного суб'єкта. У поезії на той час склався своєрідний лицарський культ України, чи не найголовнішим основоположником якого був В. Симоненко.

Для В. Стуса тема України завжди була провідною. У 1984 році він писав у листі до рідних: "Горить мені в душі така збірка: "Страсті по Вітчизні...." (6; 479). Тема України була близька В. Голобородькові. Тому є можливим і доцільним порівняльний аналіз творів В. Стуса та В. Голобородька з метою виявлення самобутності кожного з авторів.

Перша ж видима особливість патріотичних поезій В. Стуса, написаних у 1960-і - на початку 1970-х років, - у нього майже відсутня декларативність (у хорошому розумінні слова), прямолінійність вияву почуттів. Твори не мають промовистих назв типу Симоненкових "Україні", "Земле рідна! Мозок мій світліє..." Мотив Батьківщини у В. Стуса, як правило, з'являється в процесі медитації. Суб'єктом мовлення у значній кількості творів є ліричний персонаж. Це вірші "Останній лист Довженка", "Сковорода. Хвилеві трени", "Голос Сковороди", "Дума Сковороди", "Тарас на засланні", "Костомаров у Саратові", "Гайдамацьке". Певною мірою це данина алюзійній шістдесятницькій традиції. Обминаючи цензуру, митці часто зверталися до подій, віддалених у часі і просторі, але висвітлювали через них проблеми української сучасності. Прозорі алюзії легко розшифровувалися читачами таких поезій, як "Коли помер кривавий Торквемада" Д.Павличка, "Курдському братові" В.Симоненка, "Іма Сумак" Л.Костенко.

На відміну від більшості алюзійних творів, герої В. Стуса - українці. Провідна в цих поезіях тема любові до Батьківщини й обов'язку перед нею. Так, у поезії "Останній лист Довженка" (5; 92) зображена трагедія митця, силоміць розлученого з Батьківщиною. Вірш В. Стуса відповідає історичним реаліям: О. Довженко справді почувався в Москві засланцем і звертався в президію Спілки письменників з листом такого змісту.

Стусова поезія починається звертанням: "Прозаїки, поети, патріоти!" Тональність саркастична - бо насправді це лише чиновники від мистецтва. Роздум ліричного персонажа метафорично характеризує їх: поєднання митця і чиновника в одній особі - те саме, що гібрид солов'я та хижого птаха: "Давно опазурились солов'ї // одзьобились на нашій Україні. // А як не чути їх? Немає сил". Слова про "столичний гамір" (московський), що теж завдає персонажеві болю, - "заважкий", - глобалізують картину. Зрозуміло, що той гамір співзвучний голосам "опазурених солов'їв". Як альтернатива цьому гамору покручів у поезії постає затишок української природи: "спокій придеснянський", "селянський край". Бажання побачити рідні місця виражене в трьох рядках словами "хочу вже", "хочеться", "хочеться". Логічно неузгоджене з тими "хочеться" слово "може" передає хвилювання і сумнів: добре знаючи тих, до кого звертається, герой мало вірить в успіх. "Останній лист Довженка" перегукується з Шевченковим "Заповітом". Вірш В. Стуса трагічний, бо ліричний персонаж звертається не до однодумців, а до ворогів, від яких залежить і його доля, і доля рідного краю. Протиставлення "столичного гамору" і "придеснянського спокою" має болісний підтекст: народ позбавлений слова. Надії на те, що Україна бодай після його смерті здобуде волю, Стусів персонаж не має. Він змушений просити "прозаїків, поетів, патріотів", призначених владою: "Пустіть мене до себе", тобто на Батьківщину, де залишилася основна частина його "я", душі. Саме тому, мабуть, побачити Дніпро для нього - "востаннє розтроюдить рану". Дніпро і кручі для автора, як і для Шевченка, - символи України. Але у Т. Шевченка Дніпро має голос, "реве ревучий", і в цьому запорука нескореності народу. Дніпро у Стусовій поезії німий, герой лише мучить себе спогадами про волю: "Нехай гризуть дніпрові гострі кручі // моє зболіле серце". Голос тут мають лише дерева: "Гудуть // чернігівські просмолені ліси", "порипують бори".

Повторюване у віршеві "пустіть" стає його лейтмотивом. Ліричний персонаж хоче побачити місця, де проминуло його дитинство: "Кожну ніч порипують бори // і ладаном мені живиця пахне, // і дерева, як тіні предковічні, // мене до себе кличуть і зовуть". Величним є образ лісів, борів. Живиця пахне "ладаном", що набирає значення святощів, хоч і з сумним відтінком, бо ж запах ладану асоціюється з похороном. Дерева порівнюються з тінями предковічними, що перегукується з назвою повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків". А це в свою чергу асоціюється з давньою історією і світом померлих та природних духів. Принаймні так прочитується образ в контексті вірша. Ліричний персонаж поезії просить пустити його "у молодість". Молодість О. Довженка припала на лихоліття громадянської війни, і наступні 10-ліття для українського народу теж були не менш трагічними. Проте при всіх бідах він мав щастя перебувати на рідній землі. Любов до неї і вириває з душі зойк: "Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм, // хоч крихіткою ока ухопить // прогірклу землю. Звіхолили сни // мій день і ніч мою й життя прожите". Прожите життя зображене як "віхола", адже відбувалися соціальні катаклізми, а земля - "прогіркла" від народного горя.

У тому бажанні подивитися на рідний край простежується певна градація: спочатку просто "поглянути", потім "ухопить" рідну землю краєм ока. У кінцівці ліричний